Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка – потужний осередок історичної науки в Україні. Уже не одне десятиліття триває плідна співпраця істориків нашого університету з Інститутом історії України НАН України.

Нещодавно до К-ПНУ завітав відомий український історик, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, член Правління Національної спілки краєзнавців України Олександр Лисенко.

Дослідник історії України періоду Другої світової війни, національно-визвольного руху, релігії і церкви, соціальної історії, воєнної антропології, історіософії висловив свої міркування щодо ролі історичних досліджень у контексті сучасного суспільства, релігійної дискусії, переходу на новий календар, ситуації навколо невнесення тесту з історії України до переліку обов’язкових.  Науковець окреслив проєкти, над якими працює Інститут історії України НАН України, перспективи дослідження воєнної антропології в історії України з урахуванням сучасних подій.

Також пан Олександр розповів про досвід роботи зі студентами, їхнє  ставлення  до історії України з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, поділився враженнями щодо співпраці зі здобувачами вищої освіти Університету Огієнка.

Як Ви оцінюєте роль історичних досліджень у контексті сучасного суспільства і як вони можуть сприяти розвитку стратегій для вирішення конфліктів та викликів?

Фундаментальні історичні дослідження дають змогу: по-перше, встановляти і формулювати певні закономірності історичного процесу у всіх його вимірах – політичному, соціокультурному, економічному, етно-конфесійному, гуманітарному та інших; по-друге, адекватно визначати розташування країни/держави, суспільства, окремих соціальних когорт, індивіда у сучасній системі координат і глобалізованому світі; по-третє, простежувати причинно-наслідкові зв’язки і взамообумовленість різних явищ; по-четверте, фіксувати мотивації різних акторів історичного процесу; по-п’яте, з високим ступенем вірогідності  моделювати/програмувати явища майбутнього у близькій, середній та довгостроковій перспективі. Прикладами такого вдалого передбачення слугують напрацювання О. Шпенглера, Тойнбі, Ф. Фукуями, В. Горбуліна, що базуються на глибокому розумінні внутрішніх, часто прихованих механізмів поступу людства. Отож, обізнаність з історичними законами і подієвим полотном та віртуозне володіння інструментами пізнання формують культуру стратегічних рішень і дають змогу мінімізувати ризики і втрати від непродуманих, невиважених кроків у всіх сферах життєдіяльності держави і суспільства.

Які аспекти історії України періоду Другої світової війни стали актуальними або важливими сьогодні?

Насамперед, ми переконалися, що історичні закономірності – це не плід розбурханої уяви, а реальний феномен. Для прикладу, політика «умиротворення» Гітлера наприкінці 30-х років ХХ ст. додала фюреру самовпевненості й рішучості у його намірах домагатися поставлених цілей силовими методами та розв’язати Другу світову війну. В останні два десятиліття аналогічна політика щодо Путіна переконала рашистського диктатора у безкарності за його експансіоністський, імперський курс і воєнні та інші злочини у різних куточках світу. Жертвами таких дій стали Молдова, Чечня, Грузія, Сирія, Україна та інші країни і народи. Як і напередодні Другої світової війни, так і зараз система міжнародної безпеки та її інституційні інструменти у вигляді Ліги Націй і ООН, дво- і багатосторонніх угод виявилися неспроможними попередити масштабні збройні зіткнення, що супроводжувалися величезними людськими і матеріальними втратами.

Водночас досвід колективного протистояння агресорам, взаємодія і взаємодопомога держав Антигітлерівської коаліції (до неї парадоксальним чином належав і СРСР, який був співучасником нацистської Німеччини у розв’язанні війни в Європі) виявився актуальним і сьогодні, коли світ опинився фактично на порозі Третьої світової війни. Попри те, що механізм ленд-лізу так і не був задіяний, західні країни застосували інші канали військової і фінансово-матеріальної допомоги у протистоянні з набагато сильнішим супротивником.

Нарешті, дуже хотілося б сподіватися, що в осяжному майбутньому вдасться, по-перше, домогтися відшкодування Російською Федерацією у максимально можливому обсязі матеріальних збитків України у цій війні; по-друге, запустити процедуру покарання тих, хто скоїв злочин агресії проти України, воєнні злочини і злочини проти людяності на тимчасово захоплених російськими військами територіях нашої держави. Українське суспільство, загрожене геноцидальними практиками рашистів, заслуговує на повноцінну матеріальну, політичну, правову і моральну сатисфакцію.

Ваша докторська  дисертація присвячена темі релігійної ситуації в України в часи Другої світової війни. Ви є автором  книжки «Поза Божими заповідями: релігійна політика тоталітарних режимів в Україні у 1939–1946 роках». Як відомо, релігійне питання і сьогодні є дискусійним. Що означає для релігійного світу перехід на новий календар, адже нічого схожого не було протягом останніх 100 років? З огляду на російську агресію цей перехід розглядають також і як політичний крок. Тож наскільки це політичний крок?

Перехід Православної церкви України на новий церковний календар, окрім суто релігійного, має велике суспільно-політичне значення. Інструменталізація Кремлем Російської православної церкви у гібридній і гарячій фазах війни проти України перетворили конфесійний простір на один з театрів воєнних дій. То ж розрив з російськими традиціями сприймається як емансипація від цих згубних впливів та посилення позицій українського православ’я, що, нарешті, випростується з-під багатовікового тяжіння над ним Московської патріархії. Усім у Росії та у світі слід нагадати, що православ’я в Україні має власну, давнішу, ніж московське, історію, багаті традиції, соціальні функції, неповторний народний колорит, інтенсивну культурну дифузію, що сприяє формуванню української ідентичності. Проблема визнання ПЦУ помісними Церквами – справа часу. У консервативному світі світового православ’я та ще й за умови гібридних дій Московської патріархії і російських спецслужб, фінансових вливань складно домогтися раптового зламу ситуації. Але час безупинно працює на реалізацію такої ідеї.

Ви маєте великий досвід роботи зі студентами. Поділіться,  чи змінилося їхнє  ставлення  до історії України з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну?

Так, у багатьох студентів ця еволюція набула рельєфних форм. Стисло маркуючи зміни, що сталися, варто констатувати, так би мовити, прагматизацію у ставленні студентів до історії. Усвідомлення інструментальних можливостей історії як навчальної дисципліни, чинника впливу на масову та індивідуальну свідомість, електоральні технології оприявнює й активує практичне зацікавлення предметами історичного циклу, й оволодіння навичками оперування історичним знанням для професійної самореалізації та розширення номенклатури комунікаційних засобів у повсякденному житті.

Яка Ваша думка щодо ситуації навколо невнесення тесту з історії України до переліку обов’язкових? Як ви сприймаєте роль історії України у формуванні національної ідентичності?

Відсутність тесту з історії серед обов’язкових видається нелогічним ігноруванням суспільних потреб української політичної нації. Події у південних та східних регіонах України в останні десятиліття продемонстрували нагальну необхідність запровадження українського історичного наративу в освітній процес, подолання прорадянських і проросійських мотивів. Цілком очевидно, що технократичні рудименти в адмініструванні освітньою і науковою сферами є не даниною виваженому прагматизму, а відсутністю усвідомлення ваги історичного знання для формування сучасних громадян і української політичної нації у тих, хто нині керує вказаною справою. Очевидність шкоди, якої заподіюють такі кроки, виводить цю проблему за межі професійної некомпетентності у політичну площину.

Із часу минулого інтерв’ю з Вами пройшло 3 роки. Тоді Ви працювали над  двотомником документів під  загальною назвою «Україна в Другій світовій: погляд з ХХІ ст.».  Що зараз є об’єктом досліджень? Над якими проєктами працюєте?

У зв’язку з широкомасштабним вторгненням російської армії в Україну керівництво Інституту історії України НАНУ вирішило змінити структуру і тематичні напрями відділу історії України періоду Другої світової війни. З січня 2023 р. цей підрозділ отримав нову назву – відділ воєнно-історичних досліджень, і завдання студіювати військово-історичну проблематику в межах другої половини ХХ –  століть. Нині співробітники продовжують працювати над проєктом «Друга світова війна. Україна. Енциклопедія» (очікується, що це буде тритомник).  Першою науковою рефлексією на агресію російської армії стало ініційоване керівництвом Інституту історії України видання «Перелом» (у 3 томах). Науковці нашої та інших академічних установ і вишів підготували цю працю в жанрі запитань і відповідей на актуальну тематику українсько-російських відносин у протяжній історичній ретроспективі. Праця швидко отримала своїх численних читачів в Україні і за кордоном.

Співробітники відділу долучаються до виконання різних дослідницьких програм. Один з таких проєктів виконується упродовж 2023-2024 рр. у межах бюджетної програми «Підтримка розвитку пріоритетних напрямів наукових досліджень» та містить аналітичні записки, концептуальні і методичні матеріали, відкриті лекції, електронні публікації тощо.

У творчих планах – підготовка колективних монографій з воєнно- історичної тематики та регулярних випусків фахового збірника статей «Сторінки воєнної історії України».

Формою оперативного наукового реагування стали регулярні панельні дискусії з проблематики російсько-української війни, які проводить відділ воєнно-історичних досліджень.

Які враження від відвідування Кам’янця-Подільського залишились у вас, як історика, особливо з урахуванням його багатошарової історії та архітектурної спадщини?

У моєму особистому сприйнятті Кам’янець-Подільський наділений якоюсь неосяжною магічною аурою. Поєднання унікального природного й історичного ландшафту не тільки не залишає байдужим, а й постійно стимулює до розгадування його таємниць. Мої місцеві колеги – чудові фахівці й ентузіасти, які багато зробили для того, аби минуле цього дивного й чарівного міста стало надбанням людства. Та лише їхніх зусиль недостатньо для того, аби зберігати історико-культурну спадщину, популяризувати і збагачувати її. То ж дуже бажано, аби міська адміністрація і кожен громадянин міста робили все від них залежне для його гармонійного розвитку і в рекреаційно-туристичному сенсі і в урбаністичному (у широкому тлумаченні цього слова). Сподіваюся, що після завершення війни з’являться нові можливості для реалізації найсміливіших планів.

Які позитивні взаємодії чи досягнення ви відзначаєте у співпраці зі студентами нашого університету в галузі вивчення історії?

У процесі викладання спецкурсу з усноісторичних досліджень вдалося налагодити стійку платформу взаємодії зі студентами й аспірантами, що знаходить вияв у актуалізації его-джерел. Стаючи співтворцями історичних джерел особового походження у процесі підготовки і проведення інтерв’ю, студенти й аспіранти не тільки освоюють новітній евристичний інструментарій, а й відкривають для себе невідомі до того емпіричні пласти, а також формують навички емпатії, соціальної комунікації, взаємодії, громадянської відповідальності. У групах магістрів та аспірантів навчаються люди з різним життєвим досвідом, світобаченням, моделями поведінки та навіть різною профорієнтацією (адже частина вже працює у різних сферах). Навчальний процес пронизують не тільки дидактичні, а й педагогічно-виховні структурні елементи. У такий спосіб формується майданчик для взаємокорисного обміну, стимуляція особистого зростання, розвиток практичних навичок конкуренції, солідарності та взаємодії.

Дуже важливим є налагодження зворотного зв’язку між викладачем і студентами, без чого навчальний процес не можна вважати повноцінним. І в цьому випадку слід усвідомлювати потребу формування відповідної емоційної тональності і тонкого вибору балансу між суто інформативною і психологічно-емотивною компонентами.

Які перспективи дослідження воєнної антропології в історії України,  з урахуванням сучасних подій?

Наш складний час, перенасичений випробуваннями і загрозами, ставить на порядок денний питання про підвищену увагу до проблематики воєнної антропології у її найширшому вимірі. Полідисциплінарний характер цього напряму наукових досліджень створює сприятливе підгрунтя для прикладання пошукових зусиль. Водночас актуалізується проблема джерел, адже значні масиви документів воєнного змісту обмежені в доступі з міркувань державної таємниці. Вказана обставина диктує необхідність пошуку й акумуляції альтернативних джерел. Ось тут ми ще раз переконуємося у важливості фіксації досвіду учасників бойових дій, волонтерів, представників громадського активу у формі анкетування та інтерв’ювання, а також інших видів его-джерел (епістолярію, щоденникових записів, фото, відео, малюнків, артефактів тощо).

Ця робота має провадитися ще й задля вироблення оптимальної комеморативної політики у сегменті, пов’язаному з війною Росії проти України, а також формування доказової бази для юридичних процедур з кримінального переслідування і справедливого покарання російських та білоруських воєнних злочинців.

Пресцентр