Сергій Дмитрович Пантюк — український письменник, перекладач, редактор, журналіст, громадський діяч і видавець. Член Національної спілки журналістів України. Член Національної спілки письменників України. Військовослужбовець ЗСУ, головний сержант батареї протитанкових керованих ракет 23-го ОБСП (2022-2025). Зараз – начальник 1-ої радіостанції взводу мобільних засобів зв’язку роти зв’язку 427-го лінійного полку. Випускник навчально-наукового інституту української філології та журналістики 1992 року, спеціальність «Середня освіта (Українська мова та література)».
«До всього причетний, за все відповідальний»
– Що спонукало Вас обрати навчально-науковий інститут української філології та журналістики (тоді – факультет української філології та журналістики) Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка?
Оскільки перший мій вірш був опублікований в газеті «Зірка» ще далекого 1976 р. (я навчався в третьому класі), далі були численні публікації в міськрайонній, обласній та республіканській пресі, я ще до закінчення школи розумів, що подальший життєвий шлях пов’яжу з письменництвом. Вибір тоді був – мене після призового місця на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури запрошували навчатися в Івано-Франківський інститут і, навіть, у московський літературний інститут, де я пройшов попередній творчий конкурс. Але перспектива навчання в чужих містах мене не дуже вабила і я самостійно подав документи у рідний педінститут на філологічний факультет, успішно склав іспити і став студентом.
– Розкажіть, будь ласка, про свої студентські роки. Чим запам’яталися роки навчання на факультеті? Кого із викладачів згадуєте?
Першим виїздом у колгосп вже у вересні, жорсткою дисципліною, яку ми, нечисленні хлопці-філологи порушували за кожної зручної нагоди, «мавп’ячою роботою», як ми тоді називали конспектування праць класиків «марксізьму-лєннізьму» і колективними вилазками на природу у вихідні. Але величезним позитивом на українському філфаці були саме викладачі – незабутні Полікарп Іванович Свідер, Михайло Федорович Станівський, Феодосій Якович Середа, Олексій Олександрович Чехівський, Петро Єфремович Ткачук, якого ми поза очі називали «Морфемович», але він про те знав і сприймав із гумором, Борис Васильович Хричиков, геть молодий тоді Танасій Іванович Колотило… Многая літа бажаю Євгенії Іванівні Сохацькій, Оксані Миколаївні Мозолюк, Любові Галинівні Яропуд, Галині Йосипівні Насмінчук, Людмилі Володимирівні Мужеловській, Ярославу Михайловичу Чопику, моєму кумові Василеві Тихоновичу Товкайлу і всім-всім, хто живий і здоровий!
– Згадуючи студентські роки, за чим жалкуєте? Спілкуєтеся зі своїми одногрупниками? Вони працюють за фахом?
Єдине за чим можна жалкувати у зрілому віці – це про те, що, як писав класик «а молодість не вернеться». А ще кажуть: «На ту силу – та цей би розум!» Але залишилося стільки позитивних студентських спогадів, що той жаль розвіюється… З одногрупниками переважно розгубилися у світах, зате досі дружу з одним – Михайлом Батогом, чудовим поетом і журналістом, який живе і працює в м. Тлумач на Івано-Франківщині. Ми заприятелювали ще коли були абітурієнтами.
– Які навички Ви здобули під час навчання в університеті?
Найголовніше, чого я навчився в студентські роки – це вимогливості до себе, системності в роботі та творчого підходу до всього, за що б не брався. Дуже допомагало в житті.
– Де Ви зараз працюєте? Що входить в коло Ваших обов’язків? Вам подобається робота? Чим запам’яталися перші дні роботи?
Я чинний військовослужбовець з посвідченням ветерана, виконую усі завдання, які на мене покладають. Служу з першого дня повномасштабного вторгнення. Водночас весь вільний час, якого, на жаль, мало, присвячую письменницькій роботі. На фронті написав уже три книжки – поетичну збірку «Зникома зима» (вийшла 2023 р.), повість-казку для дітей «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» (2024 р.) та «Бешкетну абетку», яка ще у видавничій роботі.
– Що стало для Вас поштовхом до письменницької діяльності? Чи змінився Ваш погляд на літературу після початку повномасштабної війни?
Погляд трохи змінився 2014 року, коли ми з друзями, сяк-так озброївшись і екіпірувавшись, добровольцями помчали на Донбас боронити свою країну. Тоді й зародився новий масив української літератури, біля витоків якого постав мій друг і побратим Борис Гуменюк. Мені майже не писалося, а Борис створював по два-три потужних поетичних тексти щотижня. Ми тоді на волонтерські кошти видали його «Вірші з війни» – книжку, яка витримала кілька перевидань, перекладена низкою іноземних мов і була номінована на Шевченківську премію. Не отримала з певних причин, але творчість Бориса відзначили Народною Шевченківською премією «Залізний Мамай». На жаль, сам Борис Гуменюк зник безвісти 27 грудня 2022 р., ймовірно знаходиться в полоні. Так от, після високого рівня «Віршів з війни» писати як раніше вже не було сенсу.
– Що спонукало Вас стати до лав ЗСУ? Як досвід війни вплинув на Вашу особистість і творчість?
Я просто пішов захищати свою країну. 24 лютого 2022 р. наше коло кинулося до військкомату, нас спочатку футболили, а потім порадили іти в центр формування ТрО. Там ми й отримали зброю, захищали Київ і його околиці, а після звільнення Київщини усім підрозділом перейшли до новоствореного 23-го окремого батальйону спеціального призначення, де заповнили вакансії Батареї протитанкових керованих ракет та Роти розвідки. Курдюмівка, Озарянівка, Кліщіївка, Бахмут, Іванівське, Часів Яр – наш бойовий шлях. Поранення, контузії ніхто не рахував. А зараз здоров’я на мінусі, служба переважно в тилу… Отакий досвід. Мине час, якщо буду живий і здатний, творчо переосмислю це все і напишу щось на кшталт «Війна і ми-2».
– Що Вам допомагає у роботі? У чому черпаєте сили, натхнення? Що Вас мотивує не зупинятись і далі працювати?
Я зараз працюю переважно в царині літератури для дітей. Це найкращі та найбільш вдячні читачі, які і надихають, і мотивують. Із сучасними дітьми можна говорити як із дорослими, вони розуміють життя значно краще і глибше. Моя мета – щоб реалії воєнного часу не зробили майбутні покоління черствими і нелюдяними, але водночас, щоб вони чітко розуміли, хто наш ворог і не боялися його.
– Чи маєте час на відпочинок?
На жаль, мало і нечасто. Але стараюся його використовувати для максимального відновлення та наснаження. Гриби, риболовля, інші способи спілкування із природою, а також творча праця – те, що утримує мене досі в тонусі.
– Які цікаві проєкти виконували? Які враження у Вас залишились від цьогорічного Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал»? Які книжкові новинки Ви представляли або презентували на події?
Цьогорічний «Книжковий Арсенал» особисто для мене був цікавим і насиченим. Я зміг там попрацювати лише півтора дні, але взяв участь аж у чотирьох заходах. Найкрутіший – це перформенс «Земля поетів на зорі Незалежності», зорганізований відомою поеткою та видавчинею Мар’яною Савкою. Ми згадували «буремні 90-ті», читали свої тогочасні вірші, співали пісні. Було дуже щемно й ностальгійно. Також презентував для читачів вже згадану вище книжку «Фікус Бенджамін розповідає про щастя», читав з Григорієм Фальковичем та Іваном Андрусяком веселі вірші для дітей, учив малят гарно римувати і просто вдосталь поспілкувався з колегами по перу та шанувальниками.
– У чому секрет Вашого успіху? Яким досягненням пишаєтесь найбільше?
Ну, я не впевнений, що є аж таким успішним. Я не належу до «модних» письменників, не займаюся постійним самопіаром, просто працюю. А коли бачу, що це комусь потрібно, ще й насолоджуюся результатами своєї роботи. І звичайно пишаюся тим, що багато моїх творів потрапили до шкільних підручників та посібників, що дітки їх вивчають напам’ять і дуже гарно декламують, а ще тим, що чимало дітей, для яких я 15 років тому написав першу «шмакодявську» книжку «Неслухняники» (до речі цього року має вийти друге, значно доповнене і частково допрацьоване видання), сьогодні є Воїнами ЗСУ, справжніми Героями.
– Які плани на майбутнє?
Перемогти ворога і написати ще чимало гарних книжок для дітей і дорослих.
– Дайте поради студентам університету та абітурієнтам: як правильно планувати свій час, ставити мету, визначати пріоритети?
Не впевнений, що мої поради будуть цікавими молоді, але скажу: не повторюйте моїх юнацьких помилок. Час спливає дуже швидко, і озирнутися не встигнете, як вже зробити щось грандіозне не буде можливості. Тому творіть тепер, коли для того є і сили, і задуми, і засоби. Цінуйте себе, шануйте довколишніх і вірте в чудове майбутнє нашої України.
– Які Ваші побажання alma–mater?
Знаю, що наш університет переживає нелегкі часи, тому зичу таки відстояти свою самобутність, свою звитяжну історію і випустити у світ ще не одне покоління високоякісних фахівців, серед яких, вірю, будуть і першорядні письменники. Борімося – поборемо!
Пресцентр