Софія Топоровська – здобувачка вищої освіти 4 курсу історичного факультету спеціальності 014 Середня освіта (Історія) за освітньо-професійною програмою Середня освіта (Історія та правознавство).

1. Софіє, Ви навчаєтеся на історичному факультеті К-ПНУ. Чим саме історія зацікавила Вас настільки, що Ви вирішили пов’язати з нею студентські роки? Чи змінилося Ваше сприйняття цієї науки після вступу до університету?

Насправді історією я цікавилася завжди. Мене захоплювало дізнаватися щось нове, самостійно досліджувати та простежувати причинно-наслідкові зв’язки між подіями. У шкільні роки історія була для мене своєрідним детективом, де важлива кожна маленька деталь. Проте тоді я ще не усвідомлювала всієї глибини історичної науки. Відкрити нові горизонти мені допоміг мій хрещений батько – Віталій Михайлович, до якого я ходила на підготовку до НМТ. Саме він показав мені, що історія – це не набір дат, а логічна послідовність подій, людських рішень і їхніх наслідків. Тоді й почалася моя щира, усвідомлена любов до історії. Попри це, я, як і звичайний абітурієнт, сильно вагалась із вибором, що практично визначить весь мій шлях. У моїх думках були різні міста, різні спеціальності: психологія, ІТ, українська філологія, археологія.. але доля сама допомогла мені з вибором.

З початком навчання на спеціальності 014 Середня освіта (Історія та правознавство) мої знання лише поглиблювалися, а я з головою занурилася в студентське життя. Чи змінилося моє сприйняття цієї науки? Однозначно так. Для мене історія схожа на глибоке, нічне зоряне небо, що простягається від західного до східного горизонту. Лише в університеті я по-справжньому побачила його масштаб. Кожна зірка – це окремий напрям досліджень, одні сяють яскраво й давно привертають увагу науковців, а інші лише ледь помітні, бо їх тільки починають відкривати й вивчати.

2. Ви очолюєте студентське самоврядування історичного факультету. Що для Вас означає бути лідеркою: організовувати людей, брати на себе відповідальність, відстоювати інтереси студентів чи, можливо, щось зовсім інше?

Для мене лідерство – це насамперед готовність брати на себе відповідальність, бачити проблему й не чекати, поки хтось інший зробить перший крок. Саме так я намагаюся діяти у своєму студентському та громадському житті. Очолюючи студентське самоврядування, я щодня спілкуюся зі студентами, координую актив, ініціюю й організовую освітні, культурні та волонтерські заходи. Але найважливіше для мене – показати власним прикладом, що активність кожного справді має значення. Є ще один принцип, якого я дотримуюся: лідер має плисти в одному човні зі студентами. Лише тоді можна по-справжньому зрозуміти їхні потреби, почути думки й заслужити довіру. Саме так народжується дружня атмосфера на факультеті, де кожен знає, що може звернутися по допомогу або запропонувати власну ініціативу, і його обов’язково почують.

3. Одним із найважливіших Ваших досягнень цього року стало отримання стипендії програми «Завтра.UA» Фонду Віктора Пінчука. Розкажіть детальніше про Ваш шлях до цього.Якою була Ваша перша реакція, коли Ви дізналися, що стали переможницею?

У листопаді 2025 року відбулася інформативна лекція про програму Zavtra.UA, після якої я серйозно задумалася над участю. Чесно кажучи, довго вагалася: у мене вже було багато обов’язків, і я хвилювалася, що якість конкурсної роботи може постраждати. Але саме історичний факультет навчив мене не боятися великого навантаження й правильно розставляти пріоритети. Тему дослідження я обрала дуже близьку для себе «Трансформація молодіжного волонтерства під час повномасштабної війни в Україні». Вона народилася з власного досвіду. Конкретної дати оголошення результатів не було, тож після майже двох місяців очікування я повернулася до звичного ритму життя.

І коли в один звичайний будній день мені повідомили список переможців, я навіть не одразу зрозуміла, про що йдеться. Усвідомлення прийшло за кілька секунд, а разом із ним щира радість. Бути серед приблизно 300 переможців з усієї України стало для мене великою честю. Звісно, стипендія дуже приємний бонус. Але найбільша цінність Zavtra.UA для мене – це спільнота. Уже ставши її учасницею, розумієш, скільки можливостей вона відкриває, а саме навчання, форуми, знайомства з неймовірними людьми та середовище молоді, яка справді хоче змінювати країну. Саме це, на мою думку, і є найціннішим здобутком.

4. Ви разом із колегами представляли студентське самоврядування К-ПНУ на IV Національному форумі органів студентського самоврядування в Ірпені. Яке відкриття чи ідея з форуму найбільше запам’яталася Вам після повернення?

IV Національний форум в Ірпені став для мене першим настільки масштабним досвідом у студентському самоврядуванні. Найбільше запам’яталися саме стратегічні сесії: ми працювали в командах із людьми, яких бачили вперше, і разом шукали рішення реальних викликів для студентства, суспільства та бізнесу. Це дуже швидко доводить, наскільки багато можна досягти, коли є бажання слухати одне одного. Після форуму я ще більше переконалася, що основа будь-яких змін – це комунікація. Саме вона об’єднує молодь, яка сьогодні є рушійною силою розвитку країни, і її надзвичайно важливо не втрачати.

Окрім навчальної частини, Ірпінь залишив сильне емоційне враження. Це місто, яке одночасно живе, відбудовується й не дає забути, через що пройшло. Недарма ми між собою назвали його «містом надії, віри, сподівань та любові». Цей форум не став для мене відкриттям у якомусь одному моменті – він став важливим досвідом, який помітно вплинув на мою подальшу діяльність. І щиро хочеться, щоб у майбутньому подібні всеукраїнські форуми проходили й у нашому університеті, об’єднуючи студентів з різних куточків України.

5. Ви входите до складу Молодіжної ради при Кам’янець-Подільській міській раді й зовсім нещодавно отримали подяку Виконавчого комітету Кам’янець-Подільської міської ради за внесок у розвиток молодіжної політики та суспільне життя громади. Що привело Вас до молодіжної політики і що сьогодні мотивує залишатися в ній активною?

Ще в молодшій школі, коли діти лише починають мріяти про те, ким хочуть бути в дорослому житті, я мріяла бути волонтеркою, допомагати тваринам у притулках і приносити користь суспільству. Із початком війни у 2014 році це бажання лише зміцніло. Я пам’ятаю, як дитиною проводжала батька до війська, як спостерігала за активною волонтерською діяльністю людей навколо, як у школі ми малювали на аркушах А4 «Повертайтеся» для наших захисників. Усе це формувало в мені розуміння того, що навіть невеликий внесок кожного може мати значення.

Сьогодні цей внутрішній стрижень залишився незмінним. Молодіжна політика для мене – це можливість безпосередньо долучатися до створення нових змін. Я щиро вірю, що молодь – майбутнє нашої громади та країни. Саме молоді люди часто першими помічають проблеми, пропонують нові ідеї та готові брати на себе відповідальність за їх реалізацію. Для мене найважливіше – щире бажання зробити свою громаду й країну кращими, а не особисті матеріальні чи статусні вигоди. Саме така мотивація, на мою думку, і є основою справжньої громадянської відповідальності.

6. Ви вже зараз маєте досвід у студентському самоврядуванні, громадській діяльності та роботі в університеті. Яку роль Ви бачите для себе через п’ять років? Уже маєте конкретне уявлення чи свідомо залишаєте простір для несподіваних можливостей?

Якщо чесно, я не люблю давати собі точні прогнози на п’ять років уперед. Власний досвід навчив мене, що життя вміє несподівано змінювати плани й відкривати можливості, про які навіть не здогадуєшся. Але одне знаю точно, хочу працювати за своєю професією. Сьогодні моя головна мета – завершити навчання, здобути ступінь бакалавра, а потім продовжити навчання в магістратурі, щоб стати хорошим фахівцем у своїй справі. Водночас я розумію, що громадська діяльність дуже захоплює. У якийсь момент навіть не помічаєш, як одна ініціатива переростає в десятки проєктів, нові знайомства й велику відповідальність. Саме тому мені хочеться залишати простір для нових можливостей, адже вони часто змінюють життя на краще. Ще одна важлива частина мого шляху – університет. Тут мене тримає сильний колектив, люди, із якими хочеться працювати й створювати щось корисне. Думаю: через п’ять років я хочу бачити себе людиною, яка не втратила цього бажання – навчатися, працювати з людьми та приносити користь своїй громаді.

7. Хто або що надихає Вас постійно рухатися вперед, працювати, втілювати нові ідеї й не зупинятися на досягнутому? Хто є Вашою найбільшою підтримкою на шляху до нових звершень?

Мене найбільше надихає відчуття руху. Хочеться, щоб студенти проживали справжнє студентське життя – активне, насичене подіями, наукою, волонтерством і новими знайомствами. Саме заради цього хочеться працювати, створювати нові проєкти й відкривати можливості для інших. Для мене кожна ініціатива – це новий досвід, нові люди й нові горизонти. Коли постійно розвиваєшся та не боїшся братися за щось нове, тоді особливо гостро відчуваєш цінність життя і розумієш, заради чого рухаєшся вперед. Найбільшою опорою для мене завжди були мої батьки вчителі – Людмила Дмитрівна та Валерій Олегович, а також старший брат Дмитро. Вони завжди вислухають, щиро порадять і допоможуть знайти правильне рішення.

Під час навчання в університеті поруч зі мною з’явилася ще одна надзвичайно важлива людина – Тарас Гринчук. Він став моєю опорою, моєю головною рушійною силою, допомагав у всіх починаннях, вірив у мої ідеї й надихав не зупинятися. І, звичайно, я вдячна викладачам історичного факультету. Їхня віра, довіра та вчасно сказане слово не раз допомагали мені зробити крок уперед. Але загалом я вдячна кожному, хто траплявся мені на шляху.

8. Якби у Вас забрали на один тиждень усі обов’язки: навчання, роботу, студентське самоврядування,громадську діяльність – як би Ви провели цей час?

Як не дивно, більшість того, чим я займаюся, я зовсім не сприймаю як обов’язок. Студентське самоврядування, громадська діяльність чи організація подій приносять мені задоволення. Я взагалі не вмію довго сидіти без справ. Буває, після сесії, коли всі заліки вже закриті й дедлайнів більше немає, я відчуваю якусь внутрішню порожнечу. І майже завжди мимоволі знаходжу для себе ще одну нову діяльність. Тому, якби в мене з’явився цілий тиждень без жодних обов’язків, я б вирушила подорожувати Україною. Мене неймовірно захоплюють її історичні міста, старовинні фортеці, мальовничі села та природа. Як історику, мені хочеться відкривати країну не лише через книги чи відео, а й власними очима. Єдине місце, де я по-справжньому вмію сповільнюватися, це гори. Чисте повітря, безмежні горизонти й відсутність зв’язку дивним чином повертають внутрішній спокій. Саме там я найбільше відновлюю сили й набираюся натхнення для нових ідей.

9. За що Ви найбільше вдячні своїм студентським рокам?

Знаєте, перший курс для мене був адаптаційним. Я не була надто вимогливою до себе, більше спостерігала за студентським життям і намагалася зрозуміти, яким хочу бачити своє місце в університеті. А вже на другому й третьому курсах я по-справжньому почала жити студентством. З’явився шалений темп: семінари, кава між парами, дописати те, що не встигла вдома, вирішити організаційні питання, провести захід, а потім ще й зустріч. Здавалося, що часу стало вдвічі менше, а справ у рази більше.

Саме за це я найбільше вдячна студентським рокам. Вони навчили мене правильно розставляти пріоритети, цінувати кожну хвилину й не боятися використовувати можливості, які дає університет. Особливе місце в моєму серці займають археологічні розкопки в Маліївцях під керівництвом Віталія Анатолійовича Гуцала й Олександра Львовича Баженова. Я їжджу туди вже третій рік, два з яких – добровільно. Емоції від першої знахідки, вечори біля палацу Орловських й відчуття дотику до історії це ті спогади, які неможливо повторити. І сьогодні я можу сказати, що кожна хвилина, вкладена у студентські роки, справді себе виправдала.

10. І насамкінець – які слова Вам хотілося б залишити студентам, викладачам і своїй alma mater? Що побажали б кожному, хто сьогодні є частиною університетської спільноти?

Студентам хочу побажати найціннішого – сил, часу й сміливості користуватися можливостями, які дарує університет. Не відкладайте життя на потім, а беріть участь у проєктах, подорожуйте, досліджуйте, помиляйтеся й пробуйте знову. Студентські роки минають дуже швидко, тому проживіть їх по-справжньому, а не лише від пари до пари. Викладачам хочу щиро подякувати за терпіння, підтримку й віру у своїх студентів. Особлива вдячність Олександру Анатолійовичу Юзі, який уміє закохувати в історію, та Діані Русланівні Яблонській, яка навчила мене не боятися брати на себе відповідальність. А своїй alma mater бажаю й надалі залишатися місцем, де народжуються не лише фахівці, а й небайдужі люди. Нехай наш університет і надалі об’єднує тих, хто любить знання, поважає історію й прагне змінювати Україну на краще.

Пресцентр