Олександр Слободянюк: «Я не можу бути схожим на інших. Це стосується не лише того, що я роблю…»

Олександр Слободянюк: «Я не можу бути схожим на інших. Це стосується не лише того, що я роблю…»

Поділитися!

Минулого року я почала працювати в редакції нашої газети, прийняла її зі своїми плюсами і мінусами, довго ламаючи голову, як удосконалити і хоч якось «реанімувати» застарілий часопис. Окрім пана ректора і декана рідного істфаку, перебігом моїх справ майже ніхто в центральному корпусі не цікавився – все було мені чуже – і стіни, і працівники, яких я майже не знала. Одного разу в двері хтось впевнено постукав. На порозі з’явився Олександр Васильович і жваво привітався: «Ольго Олегівно, Вам потрібно ремонтувати комп’ютер? Ваш керівник мене повідомив, що Вам варто допомогти в цій справі. Я тепер очолюю відділ інформаційних технологій. Будемо знайомі!». «А я Вас знаю… Ви викладали інформатику в сусідній групі на моєму курсі», – промовила я. Одразу згадалися розповіді друзів п’ятирічної давності про те, що викладач Слободянюк дуже вимогливий до студентів. Як тепер ми спрацюємося, доводилося тільки здогадуватися. Проте, за дуже короткий час Олександр Васильович став головним рушієм креативних ідей для нашої редакції. Завдяки йому з’явився і новий сучасний сайт, і багато спільних цікавих проектів. Та навіть, коли щось трапляється, хороше чи погане, рука тепер тягнеться не лише подзвонити декану, щоб вилити свою душу. Є ще одна ЛЮДИНА, яка щиро порадіє моїм успіхам і дасть найкращу пораду у тій чи іншій ситуації.

– Важко не помітити, що до всіх робочих завдань і проектів Ви завжди підходите творчо. Чи є це способом самовираження або повсякденне підтвердження рівня Вашої компетенції?

– «Нет предела человеческому совершенства» – саме цим беззаперечним гаслом має користуватися будь-яка здоровомисляча людина. Саме такій меті я завжди ставлю найвищий пріоритет при плануванні своєї творчості та роботи. Хоча, чесно кажучи, я себе ніколи не вважав творчою людиною. Але це, мабуть, тому, що до митців я завжди відносив художників та композиторів. Чому в моїй роботі помітний творчий підхід? Та мабуть тому, що я не можу бути схожим на інших. Це стосується не лише того, що я роблю. Мені навіть стає не комфортно носити елементи одягу, після того як я побачу, що подібне носить хтось інший у місті.

– Коли Вас у 2013 році призначили керівником центру інформаційних технологій, чи було таке підвищення було для Вас несподіванкою?

– Так. Але категорично стверджувати, що мені запропонували саме підвищення не можу. Роботи підкинули – так. Вільний час забрали – так. Жартую. Хоча один позитивний момент таки є – до університетської столової тепер недалеко ходити.

– Що для Вас важче: переробляти попередні проекти чи створювати нові з нуля?

– Важко однозначно відповісти на таке запитання. Звичайно логічніше було б сказати, що найлегше створювати все з початку. Але з іншого боку найважче саме розпочати якийсь новий проект. Та й незавершені проекти бувають різними. Є такі, що відразу включаєшся в роботу. А є й інші. Це коли легше переробити все з початку, аніж доробляти існуючий. Звичайно в жорстких реаліях життя окрім «але» часто нас перестрівають категоричні та безапеляційні «потрібно».

– Якими будуть Ваші подальші пріоритети на роботі?

– Пріоритет роботи в університеті – виведення нашого вишу в лідери центрів освіти та науки. Звичайно, за допомогою найновіших інформаційних технологій. Хотілося, щоб наш заклад став найавторитетнішим у регіоні. Ще одним моїм пріоритетом є навчання та виховання нових поколінь освічених патріотів нашої країни, які б змогли побудувати нову демократичну, високорозвинену правову державу.

– Принаймні мені Ви здаєтеся скромною людиною, але водночас Ваша посада зобов’язує бути лідером у команді своїх працівників. Чи легко поєднувати в собі ці дві якості?

– Знову комплімент. Дякую. Бути лідером і бути скромною людиною не просто. Але те що це можливо довів усьому світові Хорхе Берґольйо, більше знаний як Папа Римський Франциськ. Звичайно, скромність ніколи не була пріоритетною якістю лідерів. Але якщо будувати свої відносини з оточуючими людьми не з позиції сили, а з позиції поваги та дружності, то скромність стає чи не найголовнішою характеристикою людини.

– Впродовж останніх кількох років у Кам’янці є намагання створити справжню «Мекку» для IT-шників. У місті проводився відповідний фестиваль, відкрилася школа програмістів. Чи стане, врешті-решт, місто над Смотричем справжнім IT-регіоном? Які Ваші прогнози?

– Ну я ніколи не посягав на лаври відомого синоптика Миколи Кульбіди і прогнози намагаюся не роздавати, але маю глибоке переконання, що така подія вже не за горами. Місто наше завжди було багатим на світлі голови і надзвичайно талановитих людей. Як швидко це стане? Не знаю. А, можливо, це вже відбувається  зараз. Останніми роками до нас на спеціальність «Інформатика» приходять надзвичайно талановиті студенти. Фактично випускники цієї спеціальності і поступово починають формувати осередок майбутньої ІТ-еліти в місті. Також досить багато наших кам’янчан ІТ-шників повернулося з великих індустріальних центрів України. Всі вони повертаються з багажем відповідних знань та досвідом роботи в великих проектах. Більшість із них повертається з певними ресурсами. Це як конкретні фінансові ресурси, так і зв’язки в професійних колах з можливим потенціалом інвестиційних вливань у розбудову ІТ-індустрії нашого міста. Так що суміш молодості наших кваліфікованих випускників-інформатики та досвіду ІТ-шників старшого покоління дуже скоро вже мають дати позитивний результат у цьому питанні.

– Чому Ви обрали для навчання фізмат, а не філфак? Зроблю комплімент: вмієте дійсно гарно і творчо висловлювати свої думки на папері.

– Комплімент приймаю, але хочу уточнити – не вмію. Не вмію висловлювати всіх своїх думок. Добре, що хоч навчився їх трішки систематизувати та фільтрувати. Стосовно філфаку можу відповісти однозначно – ніколи навіть не планував ставати філологом. Космонавтом, камазістом (водій КАМАЗу), програмістом, вчителем та ще багато ким хотів стати. Філологів у моїй сім’ї вже досить. Та й все життя мав потяг та інтерес до точних наук. Я згадав, що хотів стати вчителем. Це дійсно так. У мене в сім’ї всі педагоги. Мати навчала мене в стінах школи, а вдома вже до неї долучався батько. Крім того, мені завжди подобалося ділитися своїми знаннями та уміннями з оточуючими людьми. Тому професія педагога – це мій цілком усвідомлений вибір. Батько мені завжди переповідав слова свого діда: «Йди, Васька, на вчителя, бо за любої власті чи любої держави вчителі будуть потрібні». До слова, хочу сказати, що прадід мій був дуже шанованою людиною в селі. Єдиним писемним був. Його слова, як і батькові настанови, є для мене завжди авторитетними.

Чи швидко визначилися з подальшим напрямком досліджень, коли вступили до аспірантури?

– Не швидко. Зовсім не швидко. Взагалі в мене був досить тернистий шлях до отримання наукового ступеня кандидата наук. Була і кардинальна зміна напрямку досліджень, і багаторічні блукання науковими центрами країни, і перекваліфікація в іншому виші, і зміна наукового керівника. Але в кінці кінців я повірив у народну приказку «хто шукає, той обов’язково знаходить».

– За якими критеріями Ви обирали для себе наукового керівника дисертаційного дослідження?

– Так сталося, що я не обирав керівника. Та й він не надто довго вагався чи починати зі мною працювати. Мабуть, то була воля провидіння. Ми просто зустрілися і вже наступного тижня я слухав стукіт коліс потягу на Харків. Тоді я ще не знав, що наступні два роки цю мелодію я буду чути кожного тижня… Взагалі мені дуже пощастило з науковим керівником. Сам він бойовий полковник. Раніше служив у ракетних військах стратегічного призначення. Зараз готує захисників повітряного простору України. Людина надзвичайно інтелігентна та розумна. Як кажуть – справжній полковник. Крім того, що він мені дав перепустку у велике наукове життя та перспективи кар’єрного зростання, він привив почуття відповідальності, дисципліни та уміння не розпорошуватися на різні другорядні цілі. Усі зусилля потрібно спрямовувати спочатку на головну ціль, а вже потім, у разі необхідності, можна й іншими займатися. Так би мовити, для задоволення. Останніх півтора місяця ми спілкувалися мало не щодня, адже наш товариш і учень мого керівника служив у військовій частині полковника Юрія Мамчура у Бельбеку. Звати його Алі. Він кримський татарин. Ще у вересні ми нашим дружнім колективом на березі моря в Севастополі спостерігали чудовий захід сонця… Зараз Алі продовжує нести службу в Миколаєві і залишається справжнім патріотом України.

– У минулому семестрі я вивчала історичну інформатику. Предмет мені дуже сподобався. Наш викладач Анатолій Леонідович Глушковецький трішки розповідав про ваш спільний експериментальний проект у цьому напрямку. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше нашим читачам.

– От цей Анатолій Леонідович. Не вміє робити сюрпризи. Домовилися ж працювати таємно. Ну раз секрет вже не секрет, тоді я також «трішки» привідкрию завісу таємниці. Ідея подібного спільного проекту в нас з’явилася ще декілька років тому. Полягала вона в тому, щоб поєднати історію минувщини із новітніми технологіями. Як підсумок нашої спільної роботи став інформаційно-аналітичний ресурс, який ми плануємо незабаром презентувати широкому загалу. Більше, вибачте, поки не буду розкриватися і обіцяю поділитися деталями про наш проект після презентації.

– Студентки полюбляють закохуватися в молодих цікавих викладачів. Чи траплялися з Вами подібні історії? Як, на Вашу думку, викладач повинен себе поводити в такому випадку?

– Мабуть, так. А чому ні?.. Але в подібній ситуації, я вважаю, викладач має залишатися викладачем, наставником, прикладом для студентів. Звичайно так категорично вже заявляти про неможливість існування лавсторі із подальшим щасливим сімейним життям не можу, але існує поняття педагогічного такту та професіоналізму. Саме внаслідок останнього викладач має залишатися ним під час занять. Але є ж іще час для самопідготовки та методичні дні…

– Чи є життєві принципи, які Ви ніколи не порушуєте?

– Повага до старших, виховання підростаючого покоління, дотримання норм моралі та чесність. Остання характеристика взагалі-то не надто популярна в сучасному світі й дотримуватися її буває вкрай важко, але в мене присутнє внутрішнє несприйняття спотворення дійсності, обману. Кажуть легше промовчати ніж збрехати. Не правда. Мовчати й стримувати себе набагато важче. Але й казати лише правду часто буває шкідливо. У першу чергу, можна нашкодити людям, яким ти цю правду намагаєшся донести. Тому й доводиться подеколи «мовчати»…

– Програмування і створення сайтів – це теж творча справа. А для творчості необхідне натхнення. У який спосіб Ви надихаєтеся?

– У наш час дуже мало залишилося способів надихатися, але для мене – це віра в майбутнє та підростаюче покоління. Адже найбільша оцінка роботи педагога – це успіхи його учнів. Для викладача найбільше задоволення приносить те, що він бачить, як на очах зростають його учні  і поступово перетворюються на фахівців, професіоналів своєї справи. Повірте, не має більшої подяки для викладача, аніж фраза від учня «як добре, що Ви нам про це розказували тоді».

– Пересікаючись із Вами по роботі, я зрозуміла, що маєте гарне почуття гумору. Чи не грали часом у КВН-команді в студентські роки?

– Хм… Гарне спостереження. Таки був епізод у моєму життєвому досвіді, коли я мав відношення до руху сподвижників КВН. Та що там прибіднятися – це були найкращі роки мого життя. Майже два роки прожив на сцені актового залу нашого університету в прямому розумінні цього слова. Вранці на парах, ночувати вдома, а решта часу на репетиціях. У різний період грав у двох відомих університетських командах – «Тещиному язику» та «Чорній кішці». Весело було. На все життя вистачить позитивних емоцій та спогадів. А почуття гумору – це та річ, яка допомагає жити. Не було б його, думаю не досяг би того, що маю наразі. Не розумію я тих людей, які не вміють жартувати ні над кимось, ні, в першу чергу, над собою.

– Однією з яскравих граней Вашого таланту є створення світлин. Коли у Вас вперше з’явився інтерес до фотосправи? Що любите знімати?

– Колись захоплювався міськими ліхтарями. Навіть назбиралося на невеличку колекцію світлин. Деякі ліхтарі вже стали історією. Тому й мої фото вже можна вважати частинками історії. Ще мені дуже подобається знімати макросвіт. Це такі собі невеличкі мініатюри з комашино-рослинного співіснування або розмаїття квіткових фарб. Також подобається фотографувати природні й невимушені емоції на обличчях людей. Взагалі найкращими світлинами вважаю ті, що були зроблені без постановки.

– Чи є у Вас хобі, завдяки якому Ви відпочиваєте від повсякденних робочих справ?

– Взагалі я маю багато хобі. До найголовніших, мабуть, без зайвого пафосу скажу, відносяться риболовля та фотографія. Перша приносить мені, як задоволення від спілкування із природою, так і оздоровлюючий ефект. Адже я сповідую такий собі рухливий або ходячий вид риболовлі. Буває за день проходжу в пошуках бажаного трофею більше десятка кілометрів, милуючись чарівними краєвидами подільської природи. Багато хто із жителів нашого міста навіть собі не уявляє, які казкові місця знаходяться на відстані 15-20 кілометрів від них. Мало кому відомо, що неподалік від нашого міста в лісі знаходиться казкової краси водоспад, якими мальовничими бувають дністровські схили, наскільки релаксуючими можуть бути збручанські річкові перекати. Останнім часом поєдную два своїх хобі й часто виїжджаю на фоториболовлю. На жаль, наші річки не можуть похвалитися багатством рибних запасів, тому почав сповідувати до риб відношення «зловив, фото, цьом і в річку». На заході цей принцип називається «catch&release» і широко розповсюджений серед риболовів-любителів. Взагалі про це захоплення можу довго розповідати, але, мабуть, це варто робити в іншому спеціалізованому виданні. Є в мене ще одне захоплення. Але хобі я його не називаю, оскільки вважаю, що це має бути звичайним атрибутом кожної освіченої людини – це читання книг. Сказати що я багато читаю – це нічого не сказати. Я дуже багато читаю. Звісно не завжди вдається поринути в читання книг своїх улюблених жанрів, – фентезійні та пригодницькі твори, – але ще є безліч гарної й необхідної в роботі технічної літератури, законодавчої бази та розпорядчої інформації, популярних книг із менеджменту та іншої кримінально-процесуальної фантастики. Завжди своїм студентам раджу якомога більше читати. Адже це не тільки розширяє власний кругозір людини, а й робить її більш грамотною. Книги ж не дарма називають бездонною криницею знань.

 Розмовляла Ольга Комарова,
 гол. редактор газети