Олександр Головко: “До влади мають приходити порядні люди”

Олександр Головко: “До влади мають приходити порядні люди”

Поділитися!

З 2010 року на кафедрі всесвітньої історії нашого факультету розпочав наукову та викладацьку діяльність доктор історичних наук, академік АН ВШ, відомий в Україні фахівець з середньовічної історії Олександр Головко. Олександр Борисович викладає студентам спеціальності «Історія» курс «Галицько-Волинська держава в історії країн Центральної та Східної Європи», керує написанням бакалаврських, магістерських і аспірантських робіт. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з науковцем.

– Наші студенти знають переважно Вас як історика-науковця. Але у Вашій біографії був час, коли Ви залишили науково-дослідну роботу та зайнялись справами політичними, журналістикою. Що спонукало до цього кроку?

– Аби дати відповідь на це запитання, почну дещо здалеку. Після закінчення Харківського національного університету на мене чекали три роки роботи у школі. Працюючи в школі, виникло бажання займатись іншою справою, а саме викладанням у ВНЗ та, власне, науковою роботою. І через кілька років я пішов працювати за запрошенням сумісником у рідному університеті. Викладав історію і почав займатись науковою роботою. Саме наукова робота і призвела до першої кардинальної зміни в житті. У 1970-му році я вступив до аспірантури в Києві при Інституті історії української Академії наук, яку досить вдало закінчив, підготувавши і захистивши вчасно кандидатську дисертацію. Після цього я упродовж довгого періоду займався саме науковою справою.

Набуття спеціальності історика в радянський час давало певні можливості для роботи в кабінетах влади. У той час політика була специфічна, оскільки вся система будувалася довкола КПРС, а тому багато моїх однокурсників із певних кон’юнктурних обставин хотіли займатись саме історією КПРС. Це відкривало можливість відразу працювати у Вищих навчальних закладах, робити комсомольську і партійну кар’єру. Однозначно, що ці люди мали більш широкі можливості для кар’єрного зростання. Та були й ті, кого реально цікавила історія минувшини – справжня історія, як на мій погляд. Тоді спостерігався своєрідний процес у істориків: вони в певній мірі «ховались» від не дуже привабливого сьогодення шляхом реалізації прагнення займатись справжньою історією, працюючи в сфері археології або вивчаючи давню історію, період Середніх віків та інших періодів саме цивільної історії. Така ситуація була характерною і для мене. Не буду говорити, що це було спеціально, але так сталось і зі мною. Зазначу, що хоча я й був у комсомолі (як і переважна більшість молодих людей), але не був членом КПРС і до 1989 року активно політичними справами не займався. Та саме у 1989-му році відбувся внутрішній перелом, пов’язаний з поступовою суверенізацією України і тими процесами, які відбувались з проголошенням незалежності. Правду кажучи, я ніколи активно не прагнув бути лідером у політичних процесах, але так чи інакше брав участь у мітингах, які тоді досить часто відбувалися. І в цей же час почав займатись журналістикою. Оці два напрямки, спочатку на рівні любительському, з часом викристалізовувались все більше і більше. А згодом стали частиною моєї професійної діяльності…

– Розкажіть детальніше про ці два напрямки Вашої роботи.

– До набуття нових спеціальностей мене привела у значній мірі ситуація, яка спіткала, певно, кожну родину на початку 90-х років. В інституті, де я працював, і без того мізерну заробітну плату не виплачували, тому потрібно було займатись додатковими справами. Мені довелось опановувати нові професії. Це журналістика, а також робота прес-секретарем Всеукраїнського об’єднання «Нова Україна». Хоч на цій посаді я працював не довго, але це був величезний досвід. Це об’єднання на початку 90-х років було другою політичною силою після Народного руху України.

Першим кроком у журналістиці для мене стала стаття про конференцію, присвячену 500-річчю українського козацтва, яку я написав для київської газети «Хрещатик».

У 1989-91 роках цікавився усіма процесами, які відбувались в нашій країні. У результаті чого стався дивовижний, навіть для самого себе, перелом. З цього часу я почав серйозно займатись журналістикою, писати статті на політичні теми, брати участь у політичних акціях, спілкуватись з людьми, які на той час прийшли в політику. Також зазначу, що під час одної з таких акцій я познайомився, а потім підтримував дружні стосунки з Яковом Яковевичем Зайком, народним депутатом першого демократичного скликання. Тоді в 1990 році однозначно я не знав, що ми з паном Зайком візьмемо участь ще в багатьох політичних акціях, будемо мати безліч приємних бесід. На жаль, Яків Яковлевич загинув біля Верхньої станції метро «Хрещатик» під час подій 18 лютого 2015 р.

І вже в 1991 році я брав активну участь у виборах Президента України, причому на досить високому рівні, оскільки працював в штабі одного з кандидатів академіка Ігоря Юхновського.

З середини 90-х років моя робота була пов’язана з газетою «Регіон» (не варто плутати її зі славнозвісною партією). Газета була націлена на висвітлення подій, які відбувались в областях. Видання виступало критично відносно існуючої влади, особливо відносно діючого уряду Павла Лазаренка. У ній я працював редактором відділу політики упродовж 4-х років. У зв’язку з великою завантаженістю новою роботою, яка вимагала дуже багато часу, я по суті перестав займатись історією. У різний час, починаючи від 1989 р. і фактично до кінця 2012 р., я мав можливість спілкуватись з знаковими людьми, проте однозначно, що найбільш цікавим періодом такої взаємодії для мене були середина і друга половина 90-х років минулого століття. У той період журналістика була цікавіша: гостра, дискусійна, не була так заангажована на замовника, як зараз. А, головне, було досить багато талановитих журналістів, які чесно і з високим патріотизмом займались справою.

Така робота це дійсно спілкування з непересічними людьми. Можете розповісти про такі знайомства?

– На превеликий жаль, наш депутатський корпус у Верховній Раді від скликання до скликання не стає кращим. У значній мірі це пов’язано з виборчими законами. Депутатський корпус дуже різний. Перше скликання початку 90-х років було, як на мене, найкращим. У нас присутня така тенденція в політиці, коли в парламент проходять ніби й нормальні люди, а з часом поступово перетворюються в те, що ми спостерігали з багатьма демократами, коли золотий телець підкорює їх повністю. А з цікавими людьми доводилось спілкуватись часто. Наприклад, була така людина, з якою я познайомився випадково. Коли В.А. Ющенко вперше прийняв присягу в стінах парламенту і виступав перед людьми з вікна Верховної Ради, я стояв біля нього, але хотів відступитись назад і раптом відчув, що наступив комусь на ногу. Повертаючись, аби вибачитись, побачив Святослава Вакарчука. Він дуже скромно сказав: «Нічого, нічого, нічого». Якщо чесно, то я тоді навіть не очікував, що Вакарчук стане народним депутатом. Свого часу я відповідав як технічний працівник за гуманітарну частину законодавства, яка опрацьовувалася в фракції «Наша Україна – Народна Самооборона». Була група депутатів, яка працювала з законами, що стосувались освіти, медицини, культури. І в цю групу також входив Вакарчук. Я можу сказати, що на кожне засідання він приходив підготовленим, у нього було багато ідей, він читав всі документи і серйозно до цього ставився. Слава Вакарчук – унікальна людина. І, коли він відмовився від депутатства, його рішення мене не здивувало. А його виступи під час Майдану показали його як великого патріота і лідера. Не випадково, що він зміг стати не просто кумиром молоді, а знаковою постаттю в Україні.

Також можу назвати людину, яка була арештована в радянський час за антирадянські погляди – Сергій Набока, творця одного з перших українських незалежних агентств УНІАН. Людина дуже цікава, спокійна, виважена, але, на жаль, його вже немає.

Не можу сказати, що в дружніх, але у приятельських відносинах був з Георгієм Ґонґадзе, оскільки у Верховній Раді було певне коло журналістів, які відвідували політичні заходи, прес-конференції тощо. У день після зникнення Георгія, коли мені повідомили про цю подію, я був шокованим, оскільки перед цим за днів десять ми з ним зустрічалися і спілкувалися. У той час ми в певній мірі працювали в одному політичному середовищі і обговорювали різні гострі політичні питання. Часто виникає питання з чим пов’язано вбивство Георгія Ґонґадзе. Я думаю, що певним політичним силам потрібно було знайти людину, для того щоб створити резонансний злочин і саме Георгій, можливо, став найбільш «привабливою» для цього постаттю.

– Зараз все частіше лунає думка, що до влади мають приходити молоді люди. Нехай у них немає досвіду, але це люди з абсолютно іншим типом мислення. Чи погоджуєтесь Ви з цим?

– З приводу того, що мають прийти інші люди, однозначно. З приводу того, що до влади мають приходити люди не з особливими достатками, теж однозначно. Але тут є такий негативний аспект. Річ у тому, що влада формується на підставі недосконалих законів, які дають можливість прийти до неї тільки багатим, або висувається від багатих людей. Що стосується молоді, так я не проти того, але не стверджую, що це має бути виключно молодь. До влади мають приходити порядні люди з певними життєвими ціннісними орієнтирами, які дійсно зможуть працювати. Певні зміни в ВР відбулись, але я ставлюсь до сучасних політичних сил у владі зараз з пересторогою, оскільки всі вони з олігархічного угруповання проукраїнського ґатунку.

– Що Ви як історик порадите нашим студентам у майбутній професійній діяльності?

– Не так просто на це питання відповісти. Працюючи в школі, я виробив перше правило – не переносити свій поганий настрій, свої проблеми на інших людей. І от тепер студенти мені часом кажуть: «О, у Вас гарний настрій». Насправді ж це не завжди так, навіть коли я посміхаюсь чи жартую. Я прагну не переносити особисте на інших… Ще одне правило – якщо хочеш щось реалізувати, не треба чекати мани небесної, а реально діяти. І не означає, що це правило стовідсотково спрацює, адже під лежачий камінь вода не тече. Ну і третє правило – треба любити ту землю, країну, де ти живеш. Бо, якщо ти не будеш любити те, що ти маєш, країну, у якій живеш, то не варто сподіватись на щось у майбутньому.

Ну а щодо професії історика, то для мене багато років прикладом є відомий історик, унікальний вчений, який працював у Франції, Марк Блок. Він написав багато теоретичних історичних праць. Одна з них так і називається «Апологія історика або ремесло історика». Я вважаю, що істориком може бути тільки патріот. Саме Марк Блок справді був патріотом своєї країни. Про що свідчить його участь у французькому Русі опору, за що він був розстріляний гестапівцями в 1944 р.

Професія історика, на перший погляд, трішки дивна і специфічна в порівнянні з роботою хіміка, фізика та інших людей, які займаються конкретними, реально існуючими справами. Історик, начебто, займається тим, чого вже немає. Люди, які вважають саме так, не бачать другої сторони роботи історика. Адже все те, що відбувається сьогодні, все те, що буде відбуватися завтра повністю знаходиться на підґрунті того, що відбувалось вчора. Якщо говорити ширше, головним завданням університетської освіти є не тільки навчити людей знанням, а навчити людей ці знання здобувати. В останньому не менше, а може значно більше значення, ніж у першому. Освіта в школі і в університеті – це початок великого навчання, яке продовжується у творчої, грамотної людини все життя.

Розмовляла Анастасія Надвідна, студентка
ІІІ курсу історичного факультету