Продовжуємо традицію публікації авторських ораторських текстів. Своїм баченням подій у країні, особистими почуттями та емоціями поділилася здобувачка вищої освіти спеціальності 014 Середня освіта (Мова і література (польська) Діана Місюра. Дівчина з першого курсу бере участь у засіданнях Ораторського клубу, виступає з доповідями, що висвітлюють різні аспекти життя молоді. Вона, безперечно, не могла оминути найболючішу тему сьогодення – пошук свого місця у спільній боротьбі за незалежність. До вашої уваги авторський текст.

Одного разу, прокинувшись,
ти бачиш за вікном вогонь.
Ти його не розпалював.
Але гасити його
доведеться й тобі.

Сергій Жадан

Дата 24.02.2022 запам’яталась мені назавжди.

Ранок. Телефонний дзвінок. На годиннику шоста ранку. Замість «Добрий ранок!» я почула «Війна!». Ступор і шок. Страху не відчувала, але сильно переживала і через це нічого не могла робити. Врешті-решт опанувала себе і почала думати, як жити далі.

Не обов’язково брати участь у бойових діях, щоб стати героєм. Можна допомагати людям похилого віку, людям з інвалідністю, які залишились без даху над головою. Зрештою, героєм можна стати для «братів наших менших»: лише завдяки нашій небайдужості тварини мають шанс вижити, допоки військові знищують окупанта на передовій.

У перші дні війни я активно долучилась до волонтерства, а своїм життєвим кредо обрала фразу «Героєм може стати кожен». Замість того, щоб дозволити страшним подіям втягнути себе в депресивну яму, я використала їх як каталізатор, щоб стати сильнішою, розумнішою та кращою.

Хтось запитає: «А в чому, власне, героїзм?». І я відповім: «У тому, щоб не скиглити, не жаліти себе, не ховатися за спинами інших, а зібрати волю в кулак і йти робити щось для перемоги». Дехто прославиться на всю країну, а про чийсь маленький «подвиг» ніхто так і не дізнається. Але ж хіба у славі річ? Справжні герої ніколи не чекають подяки за свої вчинки, наскільки б героїчними вони не були. Тим більше такі герої, як я і мої друзі.  

Навесні разом із сестрою поїхала за кордон. У серці оселилися розпач і почуття провини – моральний вантаж, з яким живе на чужині більшість українців. Мене накрила апатія. У боротьбі з першими проявами депресії допомогли книжки, серед них – глибокий і захопливий роман Сергія Жадана «Інтернат», написаний у 2017 році. Історія про звичайного вчителя, який змушений був під час війни поїхати на Донбас, щоб забрати свого племінника. Інтернат в романі постає як метафора неукоріненості й загубленості людей, які так і не призвичаїлися жити у цій країні та страждають на так званий «синдром інтернату». Автор вважає, що подолання синдрому – один із найважливіших факторів припинення конфлікту. Прочитавши книжку, я відчула якусь образу на тих, хто усвідомив свою ідентичність тільки після 24 лютого…

Влітку в душі поселилася надія на краще, адже Євросоюз почав надавати Україні всебічну підтримку, зокрема ухвалив рішення про статус кандидата на членство в ЄС.

І ось, нарешті, восени я повернулася додому. Рідні стіни, рідна мова, рідні ЛЮДИ. Минув час, і прийшло розуміння, що нарешті знову живу повноцінним життям. Щаслива від того, що роблю корисні справи для себе та інших. Разом із друзями плету маскувальні сітки, здаю кров для поранених бійців, допомагаю армії фінансово.

Озираючись назад, можу зробити важливий для себе та й для багатьох інших юнаків і дівчат висновок: ми пережили рік масштабної війни, але не зламалися, адже основа нашої єдності – те, що українці стають брат за брата. І братом є кожен українець. А там, де єдність – там перемога!

Діана Місюра,
студентка 3 курсу факультету
іноземної філології (Pol1-b20)

Тетяна Білоусова,
кандидат філологічних наук,
доцент, керівник ораторського клубу