До змісту

Чверть століття на чолі вишу

Публікація від 14 липня 2016.

Пам’ять… Вона вічна, рkopulov1оки, події неспроможна позбавити її гостроти, глибини відчуттів. Пам’ять у свідомості нашій, у серці назавжди. Перебираю матеріали з архівів, подумки повертаючись у минувшину — давно відгомонілу, і не таку вже й далеку. Знайомі, дорогі образи, обличчя… Все те було, було…

На одній зі світлин колишнього фото кора міськрайонки, доброї пам’яті Івана Івановича Свідера — фрагмент свята «Подільські вечорниці» у древньому Кам’янці-Подільському. Це щось на зразок нинішніх Днів міста. На звороті дата — 9.09.89 р. Серед по-святковому жвавої, гомінкої юрби кам’янчан — він, Анатолій Олексійович Копилов, відома в місті й на Поділлі (чи ж лише на Поділлі?) особистість, багаторічний ректор Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, вчений, історик, шанована людина. Поріч з ним я — тодішній редактор газети. Про щось ведемо розмову. Невимушено, по-товариськи. Анатолій Олексійович такий, яким його знали всі: кремезний, по-козацьки широкоплечий, міцний. Погляд спрямований туди, де людське море, де розгортаються святкові події. Попереду ще літ та й літ. Та якось не вірилося, що сакраментальне «Ніхто не вічний на цій землі» певною мірою стосується і його, і кожного з нас узагалі. Йому виповнилося б 80. На превеликий жаль, не судилося…

Він народився 14 липня 1936 року в легендарній, надто ж на ті часи, Шепетівці у родині колишнього вояка корпусу червоних козаків і домогосподарки. Згодом сім’я — батьки та двоє хлопчаків-синів переїхали до старовинного Ізяслава. Там промайнули дитячі й юнацькі роки Анатолія. Там пережив страхітливу війну, фашистську окупацію. Закінчивши школу-десятирічку, працював учителем математики у Радошівській семирічній школі. Відтак — служба в армії, під час якої відмінник бойової і політичної підготовки старшина Копилов був нагороджений почесною грамотою Президії Верховної Ради Північної Осетії за мужність, проявлену в екстремальній ситуації.

1958 року Анатолій Копилов вступає до Чернівецького держуніверситету, про що давно мріяв. Навчається успішно, бере активну участь у громадському житті. Як кращий студент одержує направлення в Болгарію, до Софійського університету, для підготовки й написання дипломної роботи. Працює в архіві, бібліотеках, вивчає матеріали, пов’язані з подіями народно-демократичної революції в цій країні.

Закінчивши з відзнакою університет, Анатолій Олексійович трудиться в Кам’янець-Подільському педінституті, де обіймає посади на кафедрі історії, захищає дисертацію і стає кандидатом історичних наук. 1967 року обраний деканом історико-філологічного факультету. 1975 року обіймає посаду проректора з наукової роботи, а 1977-го молодий талановитий науковець стає ректором одного з кращих в Україні вишів — Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту.

24 роки професор Копилов, відомий в Україні славіст, досвідчений організатор науки і освіти, очолював інститутський колектив, чимало зробив, аби став він справжньою кузнею педагогічних і наукових кадрів для всієї країни.

Постійно вдосконалювалася структура навчального закладу, з’являлися нові факультети, нові, перспективні спеціальності й дисципліни, зростав кількісний і якісний контингент студентів. Помітно зростала матеріально-технічна база. Цікава статистика, яка підтверджує ефективність зусиль ректора, всього професорсько-викладацького колективу. Якщо 1963 року в інституті навчалося 3607 студентів, то 1997-го — 4469, серед них чимало юнаків і дівчат з інших республік тодішнього СРСР. Якщо 1963 року на 13 кафедрах трудилося 112 викладачів, з яких 23% мали наукові ступені, то 1997-го на 28 кафедрах працювали 264 викладачі, з яких 75% — з науковими ступенями і званнями. Саме ці чинники стали запорукою того, що 1997 року інститут було акредитовано за найвищим акредитацій ним рівнем, а 28 червня 1997 року, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України, Кам’янець-Подільський педінститут був реорганізований в університет, а згодом став Національним університетом, йому присвоєно ім.’я першого ректора і фундатора Івана Огієнка. До всього цього величезних, титанічних зусиль доклав Анатолій Олексійович Копилов. І якщо з пилном років, змінами політичних формацій і пріоритетів мали місце спроби дещо применшити ці зусилля, то вони абсолютно безпідставні й заслуговують хіба що на несприйняття й осуд соціуму, тих, з ким працював, робив свою благородну, корисну й таку потрібну справу професор, ректор, прекрасний педагог і не менш успішний організатор та менеджер освіти.

Заслуги Анатолія Олексійович Копилова як ректора вузу, науковця, дослідника широко відзначені. Серед його численних нагород — ордени Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», орден «Святий Д.Солунський», золота медаль Міжнародної кадрової академії «За заслуги в освіті», медаль К.Д. Ушинського, грамоти й почесні грамоти Міністерства науки й освіти України, обласної і міської ради тощо. 1993 року указом першого Президента України Леоніда Кравчука Анатолію Олексійовичу Копилову присвоєно почесне звання «Заслужений працівник освіти України».

Нелегкий життєвий і трудовий шлях пройшов Анатолій Олексійович. Залишив по собі помітний слід в освіті, науці. Його пам’ятають колеги, вихованці — колишні студенти. Шанують, добрим словом згадують Ректора , який майже чверть століття очолював вуз, вивів його число найпрестижніших, найкращих в Україні, земляки-подоляни.

Його неспокійне, щедре на добро серце перестало битися 2007 року. Після кількох перенесених інсультів. Він пішов у Вічність, але справу його продовжують гідно й чесно талановиті учні. З 2001 року ректором Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка став доктор історичних наук, професор Олександр Михайлович Завальнюк, а з серпня 2012-го «ректорську естафету» прийняв син Анатолія Олексійовича — доктор історичних наук, професор Сергій Анатолійович. Наукова, «ректорська» династія Копилових продовжується. Сіє розумне, добре, вічне. Нехай же і надалі вруниться вона гарним врожаєм. На добро, на ваговиті, щедрі здобутки.

Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ, письменник,

Почесний професор Кам’янець-Подільського

національного університету імені Івана Огієнка.