Проходять роки – змінюється мода, вподобання, смаки. Але є речі, які залишаються актуальними впродовж століть та люди, які не дають зникнути багатовіковим традиціям свого народу. Віктор Пашник – сучасний український кобзар, бард, філософ. Ще в юні роки він вимріяв собі мандрівне життя. Тепер постійно перебуває в мандрах – нові люди, нові знайомства, нові враження та емоції. І лиш незмінні супутники – гітара та бандура, які в руках митця говорять із людьми мовою рідного народу, зачіпають найпотаємніші струни душі. Пісні Віктора Пашника вражають своєю щирістю та душевною глибиною, як і сам автор.
11 лютого в центральному корпусі нашого університету ми мали честь прийняти цього молодого та цікавого співака. Концерт пройшов ще краще, ніж очікували. Мені вдалося поспілкуватися з Віктором перед його від`їздом в одній із привокзальних кнайп.
– Ви випускник Стрітівської кобзарської школи. Розкажіть про Стрітівку, яку роль вона відіграла у Вашому житті?
– Стрітівка і ті люди, які мене навчали, відіграли найважливішу роль у житті. Найважливішу, тому що формували мою особистість як в плані музики, так і в плані світогляду. Я там багато чого навчився і багато зрозумів. Зараз мене веде по житті конкретно те, що заклали в мою душу і в мою голову ті викладачі, ті люди, які були навколо мене тоді.
– Ви обрали шлях дійсно кобзарський і Ваше життя – то подорож. Чим є для Вас дорога?
– Дорога – це рух, у першу чергу. В житті все рухається. Від початку доходить до свого логічного завершення. Якщо я сиджу вдома, насичуюсь інформацією, читаю щось, то, сідаючи в маршрутку, відразу отримую задоволення. Це завжди радість, нові відчуття. Два рази одні і ті ж люди в один і той самий транспорт не сідають. Подорож, дорога – це весь час якась новість.
– Подорожуючи, Ви виступаєте і за межами України. Як сприймають Вашу творчість в інших країнах?
– Я мало виступаю за кордоном, але сприймають мене абсолютно нормально. Враховуючи унікальність бандури, її слухають всі. Це цікаво, це неповторні звуки. Звуки, які торкаються душ людей інших національностей. От не дарма кажуть: «Струни душі». Не клавіші душі, не труби душі, а саме струни.
– Ви певний час перебували в Москві, розкажіть про цей період.
– Період дуже цікавий. Москва мені сподобалась. Велике, просторе місто. Навіть можна сказати в місті знаходиться купа міст. Можна й заблукати. От у плані розвитку, якогось новаторства там є великі можливості. Але мені далекі споживацькі принципи, які, на жаль, переважають в сучасному суспільстві. Мені це не цікаво. От, до прикладу, я хоч і музикант, але не меломан. А те, що мені подобається – етно, фольк; скандинавські, молдавські, сербські, чи кавказькі мотиви – цього в Москві не почуєш. Таку музику творять люди, які живуть іншим способом життя, схожим на мій.
– Ви відомі під псевдонімом Кобзар Шкрум. Чому обрали саме такий псевдонім?
– Він не обраний, мені його дали мої предки. У мене всі в родині були м’ясниками – тато, дід, прадід. Це слово має багато значень, але все пов’язане з вогнем. З молдавської «скрум» означає попіл, у словнику Грінченка – це нагар. У нас вдома в селі слово «шкрумить» означає щось димить, починає горіти. А санскрит – «скр» – це іскра, вогонь.
– У Ваших піснях вимальовується образ гарної, ніжної дівчини. Що то за дівчина, яка змогла підкорити серце кобзаря Шкрума? І взагалі, який Ваш ідеал жінки?
– Та якби підкорила. Вже пора. Ще не дійшов до якоїсь критичної точки, але розумію й відчуваю, що сім’я – це найважливіше. Можливо, я занадто високий ідеал створив. Звичайно ж були якісь стосунки. Але всі мені казали, що я створив ідеальний образ. Хоча то й природно – хороша, приємна, людяна жінка, чиста душею і тілом. Вона має викликати бажання берегти її, любити як дитину. А там вже якось мандри мої вона прийме. Аби любила Україну, українське, зберігала наші давні традиції. Хочеться щоб займалась рукоділлям – шила, вишивала для сім’ї. Головне, щоб жінка могла своїми руками створити сімейний затишок у домі, аби туди завжди хотілось повертатись.
– Що Вас пов’язує із Кам’янцем-Подільським?
– Дуже гарні спогади. Це моя юність, моя практика. Практика кобзарська, практика співу в ресторанах. Дуже гарні друзі, які залишились на все життя. Словом, Кам’янець був не випадковим на моєму життєвому шляху. Тут були великі можливості, звичайно. Але в нас була шумна компанія, у якій легко можна було загубитись як людині та особистості. Той, хто свою юність проводить занадто легковажно, не має подальшого шляху в житті. Це і була одна з причин чому ми звідси пішли. У Кам’янці ми почували себе занадто вільно. Тут усе було надто добре. Ми самі зробили для себе труднощі в житті, вирішивши навчатись у Чернівцях. З тим хлопцем, з яким я пішов, Олексою Миколайчуком, у нас багато років була спільна творчість.
– Зараз неможливо не перейматись тими подіями, які відбуваються в Україні. На Вашу думку, чи потрібна Україні революція? І як треба діяти?
– Дуже відповідальне питання. Більшість революцій роблять нашими руками, але не ми. Є люди, які цей сценарій планують, втілюють його в життя. Як шахова гра своєрідна. А є пішки. Ті люди, які там у горнилі революції загинули, то теж пішки, які постраждали від цього процесу. Я різні точки зору вивчав. Звичайно, що частина України має фобію щодо Америки, частина України боїться Росії. Я більше солідарний з тими, хто боїться Америки. Я поїздив по Росії. Ну що таке Росія? Це нам не чуже. Не можу сказати, що це наше, близьке. Можливо, й виявляється зверхність росіян, великоруський шовінізм у них генетично закладений. Але мені дуже подобається їх щирість. Проте справа навіть не в симпатії до росіян. Ну, скажімо, за роки незалежності України, західна цивілізація вела з нами інформаційну війну. Тобто нам правдиві факти перемішувала з неправдивими, подавали декілька неправд, щоб люди не могли розібратись. Я противник демократичної системи взагалі. Я противник будь-яких політичних партій. Не розумію, як людина може не любити Україну і бути чиновником. Має бути єдина партія, чи єдиний напрямок, який може в державі зробити порядок. Людина, яка сама своїм прикладом показує любов. Покажи на ділі, який вклад ти зробив в розвиток цієї держави крім того, що вкрав щось у неї. Нам треба планувати своє життя на сотні років наперед. Гарним прикладом у цьому є євреї. Одним словом, нам потрібно розвивати свою країну, як Адам і Єва починали нове життя, треба починати з себе. От уявити себе нео-Адамом, а свою жінку – нео-Євою – і ви починаєте усе з чистого аркуша. Має бути присутній здоровий фанатизм, здорова любов до своєї землі, до свого роду, до тих тисяч поколінь предків.
– Кобзарське мистецтво давнє, з віковими традиціями. На скільки важливо відродження таких традицій і повернення до свого коріння?
– Це на тисячу відсотків дуже важливо. Це важливіше за економічний прогрес, тому що це наша історична пам’ять. А якщо ми будемо з повагою до цього ставитись, то й наші діти будуть з повагою ставитись до нас. Ну от уяви, мине п’ять поколінь, а тебе не згадають. Тому кожній родині треба мати свою родову книгу, вивчати своє генеалогічне древо, знати хто був у твоєму роду, не зважаючи навіть на національність – усі ми люди. Просто, це має бути, ми маємо берегти свою культуру, свою родову пам’ять.
-Що потрібно робити аби розвиватись духовно?
– Я, певно, ще не маю права давати відповідь на це запитання, бо не вважаю, що духовно я повністю дозрів. Але усвідомлюю свою недосконалість і можу собі сказати: «Вітька, ну що ти там злукавив», – тобто совість не мовчить. Щоб досягти гармонії потрібно намагатись бути щирим. Подивитись на дітей. Саме з них треба брати приклад. Звичайно ж я кажу не про інфантилізм, дитячість. Я маю на увазі дитячу щирість, правдивість. Вона, в принципі, в кожної людини збереглась. Ота дитина вона вже обросла. І тіло наросло, і дуже багато поганих звичок, принципів. Тому варто зберегти чисту дитину в собі. Потрібно знайти свій життєвий шлях. І, вважаю, що варто реалізовуватись не в популярних професіях, на які ввело моду наше суспільство, а працювати ближче до землі, до природи. Бути ближчими до Бога, щоб бути здоровим і виховати щасливих дітей. Дати їм головне – свою любов.
Розмовляла Анастасія Надвідна,
студентка ІІ курсу історичного факультету,
заступник головного редактора газети «Кліо»