«Потрібно робити свою справу, і нехай весь світ зачекає»

Оксана Почапська – доцент кафедри журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, член Національної спілки письменників України (2006 р.), член Національної спілки журналістів України (з 2011 р.), член Національної спілки краєзнавців України (з 2018 р.), медіатренер.

Оксано Іванівно, з огляду на Вашу біографію, можна зробити висновок, що Вам подобається навчатися чомусь новому: спершу була музична школа, потім – опанування кількох спеціальностей. Але чому вирішили обрати саме журналістику?

Мріяти потрібно обережно, бо мрії мають здатність здійснюватися. Чесно кажучи, у дитинстві я дуже хотіла бути журналістом, потім – журналістом-міжнародником. Вступала до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, але до державного місця мені не вистачило одного бала. Вступила до Кам’янець-Подільського тоді ще державного педагогічного університету. І, знаєте, жодного дня не пошкодувала. Мені дуже пощастило з викладачами: обидва факультети – української філології та іноземної філології – дали мені головне, що може дати університет взагалі, – потребу постійно навчатися. І вже коли я працювала на посаді старшого диспетчера факультету української філології та журналістики, тодішній завідувач кафедри журналістики та історії української літератури запропонував мені вступити до аспірантури зі спеціальності Журналістика до Львівського національного університету імені Івана Франка. От так і виходить, що дитячі мрії реалізовуються, але трошки пізніше, і в такий спосіб, який може бути вельми несподіваним.

Як розпочинали свою журналістську діяльність?

У нас була досить непогана шкільна газета. Спершу це були публікації у форматі віршиків. Потім – щось схоже на замітки й інтерв’ю. Далі були дописи до районних і обласних газет. Було трошки рецензій, спроб літературних оглядів. Усе це разом стерло страх перед спілкуванням із незнайомими людьми. Потім були дописи в різні періодичні видання, але вже на рівні фрілансу.

Зараз Ви керівник відділу фандрайзингу. Що це за відділ, і як Вам працюється на цій посаді?

Саме поняття «фандрайзинг» тлумачать (якщо вже зовсім спрощено) як залучення коштів. Одна із форм залучення коштів – це проєктно-грантова діяльність. Це те, чим я займаюся десь із 2017 року, коли під егідою Кам’янець-Поділької міської ради було організовано Кам’янець-Подільський медіафорум. Проєктно-грантова діяльність дає можливість реалізовувати дуже актуальні проєкти, коштів на які зазвичай не вистачає.

У 2020 році почала свою діяльність громадська організація «Подільська освітня платформа», де Ви є головою. Скажіть, як виникла ідея створення такої організації? Яка її мета?

«Подільська освітня платформа» – це неприбуткова неурядова громадська організація. Вона не є структурним підрозділом університету, проте, відповідно до Меморандуму про співпрацю, є його партнером. Засновниками ГО «Подільська освітня платформа» є Максим Сльозкін (член правління ГО), Тетяна Ясінчук (член правління ГО) та я, Оксана Почапська (голова ГО, член правління). Крім того, ми долучаємо партнерів із Чорткова. Потреба у створенні власної організації визрівала досить давно: ще від перших медіафорумів. Досить важко отримувати фінансування на конкретні проєкти, коли ти не маєш рахунку в банку, коли ти сам по собі. Крім того, коли у проєкті задіяні тренери / викладачі / консультанти, їм необхідно виплачувати гонорари, з яких обов’язково сплачують податки. І таких моментів назбирується дуже багато. Звичайно, доводиться щодня опановувати нові знання (зокрема, і з бухгалтерського обліку), але все це – досвід і нові компетенції.

Мета громадської організації (якщо дуже коротко) – проведення освітніх, просвітницьких і культурних заходів.

Ваша організація співпрацює з IREX, Transparent Cities і Міністерством молоді та спорту України. Що дає така співпраця?

Так склалися обставини. До напряму «інфомедійна грамотність» нас підштовхнула Олена Тараненко – тепер менеджерка з розбудови потенціалу проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», медіа-експертка, яку ми запросили спікером на І Кам’янець-Подільський медіафорум. Її доповідь про фотофейки і їх роль в інформаційній війні стала тією точкою, з якої ми точно обрали провідний напрям своєї діяльності. І коли у 2020 році було оголошено набір викладачів педагогічних ЗВО до участі у проєкті «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», ми із радістю вхопилися за цю можливість. З того часу активно співпрацюємо з IREX.

Transparent Cities – це той напрям діяльності, який так чи так зачіпає всіх і кожного. Підзвітність і прозорість міст – це те, що може зробити Україну країною без корупції. Міністерство молоді і спорту України – це неймовірний досвід роботи з державними структурами. Це насправді дуже важкий і дуже божевільний досвід. Звітів і різних папірців більше, ніж результатів проєкту. Я не дуже таке люблю. Це – виклик. І ми його прийняли. Про результати цього досвіду ми поговоримо після того, як проєкт буде реалізовано.

Як Вам вдається залишатись такою позитивною з огляду на те, що Ви настільки зайнята людина? Що є Вашим джерелом енергії?

Я не звикла ускладнювати життя, яке і без того складне. Якщо нервуватися і зриватися на кожному з будь-якого приводу, то все рівно тільки собі нерви псуєш. Потрібно просто робити свою справу, і нехай весь світ зачекає. Коли віриш у те, що робиш, коли тобі подобається те, що ти робиш, коли бачиш реальний результат, – отримуєш неймовірне задоволення. А ще головне, щоб поряд були люди, які хоча б роблять вигляд, що тебе розуміють, і з усіх сил підтримують, інколи запитуючи: «Слухай, а нащо воно тобі? Кави хочеш?». Звичайно, буває і поганий настрій, бувають невдачі – життя ж, як зебра. Але сонечко світить, дощики перепадають, вітер дме, двигун в авто працює, – отже, потрібно рухатися вперед.

Якби була можливість відкинути все і зайнятись чимось одним, що б Ви обрали? Чому?

Я не думаю про те, що я чогось не хочу робити. Бо якщо я не хочу, то це означає, що я його не зроблю. Знайду тисячу причин і сто один спосіб того не робити. Мені подобається все, чим я займаюсь, тому важко сказати, що конкретно обрала б для себе. Мене приваблює IT-напрям, мені подобається координувати проєкти, подобається працювати зі студентами, подобається мандрувати, подобається працювати на результат. Я поганий офісний працівник, бо не вмію працювати з восьмої до шостої. Я можу декілька днів нічого не робити, а тоді за добу взяти і зробити все. Мені цікавий результат.

У Вас є амбітна мрія на майбутнє? Вона пов’язана з IT-технологіями?

Амбітні мрії – це завжди щось дуже особисте. І скажу чесно: мої амбітні мрії аж ніяк не пов’язані з роботою – це моя сім’я. Щодо IT, можливо, що в якийсь момент почну рухатися і в цьому напрямі. Ніколи не кажи «ніколи». У школі я дуже не любила історію, а кандидатську дисертацію я захистила з історії журналістики. Я щиро тішилась, що на філологічному факультеті не буде математики, а тепер працюю з обробленням статистичних даних. Тому те, що я нічого не розумію в програмуванні, не означає, що колись я не почну освоювати ще й цей напрям.

Мені відомо, що Ви є автором поетичних збірок та співавтором збірок оповідань. Коли Ви почали писати і про що ці збірки?

З самого дитинства я дуже багато читала художньої літератури (власне і зараз, коли є вільний час, намагаюся читати). Я не знаю, що спонукає письменників писати. Направду, не знаю. Бо буває по-різному: інколи якась дрібничка начакловує образ, який сам одягається в римовані рядки; інколи рефлексуєш; інколи просто хочеться розповісти історію про щось побачене / почуте / пережите. Я дуже вдячна Броніславу Грищуку, який не просто розкритикував мої перші вірші, а чітко сказав, що так, а що не так. А ще була літературна студія в Хмельницькому, де були Микола Мачківський, Микола Федунець, Василь Горбатюк, які допомагали, критикували, аналізували і допомагали мені рости в літературі.

Чи є щось улюблене, написане Вами?

Немає чогось такого улюбленого, про що часто хочеться говорити. Хіба є речі, які часто цитую.

Є ще щось цікаве, що Вам подобається?

Я дуже люблю екстремальні види спорту, хоча, мабуть, такі і не наважуся на роуп-джампінг. Я люблю транспорт. І от тут мрія (хоч і не дуже амбітна) – підняти в небо літак.

І, на останок, скажіть, які поради Ви дасте молодим журналістам? Як змогти всюди встигати?

Для того, щоб все встигати, потрібно всього лише гарно розповідати оточуючим, що все встигаєш. Жартую. Хоча в кожному жарті є лише частинка жарту. Насправді все встигати неможливо. Потрібно правильно розставляти пріоритети, потрібно розуміти мету і мати чіткий мотив. Можна говорити про правильне часове планування. Але обов’язково щось піде не так. Чули, мабуть, про закони Мерфі? У таких випадках, коли щось не так, важливо не втрачати самовладання, а також вміти вимикатися від сторонньої інформації і концентруватися на тому, що справді важливо в цей конкретний момент. Також потрібно вивчати іноземні мови, бо вони допомагають зорієнтуватися в іншому середовищі. Корисним буде дізнаватись хоча би щось одне нове в день для себе, навіть якщо воно елементарне. Бо коли людина дізнається щось нове, у неї немає часу на те, щоб зациклюватись на негативі. Потрібно думати, що не все так погано, як здається, скеровувати себе на позитив. Позитивне мислення завжди дає результат. Людина, яка має певний заряд оптимізму не озлоблюється, що б там не сталось. Головне – що ми беремо з кожної ситуації для себе!

Анастасія Туганашева, магістрантка факультету української філології та журналістики