У перші дні нового року продовжуємо традицію публікації авторських ораторських текстів. Цього разу дебютує Валерія Сіднюк – здобувачка вищої освіти спеціальності 014 Середня освіта (Мова і література (польська)). Студентка добре навчається, має різнобічні інтереси, серед яких – ораторська майстерність. Наразі, перебуває в Республіці Польща за програмою Erazmus+. Валерія ділиться своїми враженнями й переживаннями, узагальнює набутий за рік життєвий досвід. Наскільки цікаво і виразно вона це робить – судити вам, наші читачі і поціновувачі. Далі авторський текст.

Минулий рік, мабуть, був нелегким для всіх. Але мені він запам’ятався як наповнений уроками життя. Адже я завжди намагаюся шукати позитивні та повчальні моменти, з яких можу взяти щось із собою у майбутнє, отримати досвід.

Отож, рік почався з подорожі. У лютому друзі запропонували полетіти на відпочинок до Угорщини, і я завагалась: свята лише скінчилися, а з ними і вільні кошти… Але рідні переконали мене їхати, така нагода трапляється не часто! І я поїхала, вірніше, вперше полетіла на літаку в незнайому країну. Було страшнувато, та воно виявилося того варте: враження казкові! Я гуляла Будапештом, насолоджувалась архітектурою і дивувалася, як усе це могли створити людські руки?

Три дні промайнули, і 23 лютого ми мали повертатись до Львова. Пройшли паспортний контроль, але більше години не могли потрапити в літак – сиділи у зоні вильоту й навіть жартували, що Угорщина не хоче нас відпускати. Коли ми врешті-решт опинились у літаку, то відчули, що екіпаж чимось стурбований. З розмов стюардес (говорили польською) я зрозуміла: виліт проблематичний… Але ми таки злетіли і опівночі сіли у Львові.

Поки стоїмо в черзі на перевірку документів, оновлюю стрічку новин і першим повідомленням читаю «В Україні оголошено воєнний стан». Невідомість, страх і апатія…

Приїжджаю додому о 5-й ранку, лягаю спати, не знаючи, що українці вже чують звуки вибухів. Прокидаюся, коли батько заходить до кімнати і каже, що розпочалася війна. Довго не можу повірити його словам і декілька разів перепитую, чи він не жартує…

Перший день згадую як морально дуже складний. У нас тоді було дистанційне навчання, але, всупереч «дистанційності», ми всі об’єдналися. Викладачі мужньо проводили пари, студенти – намагалися сприймати матеріал, і ми розуміли й підтримували один одного як тільки могли.

Згадую і жах перших сирен, коли мій молодший брат запитував: «А що це за звуки?», «Чому ми маємо іти у підвал? Я не хочу!», «Чому вони на нас напали?». Було важко тримати себе в руках, але ж я несла відповідальність за нього… Тож намагалася усіма силами заспокоїти і відволікти Славка, гралася з ним, вмовляла.

Абстрагуватися від усіх тих страшних подій було неможливо. Перші місяці вторгнення мені нічого не хотілося робити – тільки читати новини. Але навчання змусило перебороти себе. Ще я почала самостійно вивчати нову іноземну мову, італійську, і це теж допомагало оговтатись. Крок за кроком мій моральний стан повертався до норми, і влітку я вже задумалась над тим, чим себе зайняти. Радісно відгукнулась на пропозицію бути аніматором у дитячому християнському таборі, де разом із друзями змогла подарувати дітям хоч трошки радості. Згодом благодійна організація Stowarzyszenie przyjaciół Podola запросила дітей на відпочинок до Польщі, я поїхала з ними як опікун. Це був неймовірний досвід! В таборі ми активно відпочивали: ходили у гори, в зоопарк, у музеї, на екскурсії. Це допомогло нашим українським дітям (та й мені) відволіктись від реалій часу, пізнати багато нового.

Під час війни кожен шукає свій промінчик в темряві переживань і страхів. Моя подруга, наприклад, організувала літературні вечори, на яких молоді поети читала свої вірші або ж слухали інших. Завдяки цим вечорам у мене з’явилися нові однодумці, а також – натхнення, позитивні емоції від талановитих людей, які поділилися частинкою своєї душі.

Літо добігло кінця, час повертатися до університету. Трохи лячно в умовах воєнного стану навчатись офлайн, але як приємно повертатися в світлі аудиторії нашого центрального корпусу, нарешті віч-на-віч спілкуватися з викладачами та одногрупниками!

І раптом ще одна приємна несподіванка: участь у програмі академічної мобільності Erazmus+. Батьки, звичайно, дуже мене підтримали і раділи, що я долучусь до закордонної освіти в Гуманітарно-Природничому Університеті імені Яна Длугоша в Ченстохові. Це була найдовша поїздка року. Три місяці в Польщі, далеко від дому… Спільні навчальні заняття з польськими студентами, знайомство з культурою та історією Польщі, набуття необхідних і дуже цінних навичок у спілкуванні з іноземцями, важливого життєвого та професійного досвіду. Але мені весь час не вистачає сімейного затишку, родинних свят, я усією душею прагну повернутись у рідний Кам’янець, в університет, щоб бути зі своєю родиною, своєю групою, своєю країною.

І я дуже щаслива, що мої рідні живі, здорові, разом відсвяткували Різдво і Новий рік. Велика подяка Збройним Силам України за їх важку роботу, за нашу безпеку! Подяка всім тим, хто не спить, коли ми відпочиваємо, хто не святкує, коли ми за святковим столом, хто воює заради нашої свободи і нашого спокою.

Рік був нестерпно важким, проте, я думаю, іще й дуже повчальним (особисто для мене – 100%). Тому бережімо себе і своїх близьких, віримо у нашу перемогу!

Усіх вітаю зі святами!

Валерія Сіднюк,
студентка 3 курсу факультету іноземної філології (Pol1-b20)

Тетяна Білоусова,
кандидат філологічних наук, доцент, керівник клубу