У рубриці «Світ поетичного слова» презентуємо поезії студентки 3 курсу інституту української філології та журналістики Анни Охоцької та студентки 3 курсу природничо-економічного факультету Олександри Данчук.

Життя іде, даруючи любов,
Воно дивує знов, і знов, і знов…
Незмінним залишається одне:
Воно багатогранне й непросте.
Ми спрагло випиваємо добро,
Щомиті вірно боремся зі злом,
Невпинно нищим труднощі буття,
І разом творим нове майбуття.

Босоніж бігти хочу назустріч сонцю,
Нестися з вольним вітром, і знати — не сон це.
Вмиватись прохолодою ранкової миті,
Вдихати запах миру, щедро нами розлитий.
Куди не гляне погляд — кругом наші люди,
Не здолані ворогом, не змішані з брудом.
Безсмертних духом жоднеє зло не здолає,
Бо в серці маєм те, що ніяк не вмирає…

Анна Охоцька

Навряд чи про мене напишуть коли-небудь вірш,
Навряд чи я стану чиїмось найкращим творінням.
Ще буде хтось в тебе від мене, напевне, незгірш.
Й не буде ні згадки про мене новим поколінням.

Сьогодні чи завтра не стане від нас ні сліда,
Нас винищить атом, ракета чи інша стихія.
Уже до кінця біжать людства дні ті, як вода,
Ще трохи: й уже на порозі всіх стріне Месія.

Постійно щось робимо, справам нема тим кінця,
І нерви згоріли вже всі, мов електромережа.
Не зберемо успіхи й гроші усі до вінця,
Терпіння лиш нашого буде зруйнована вежа…

Навряд чи буде після нас щось у світі новіш,
Бо будують усе і руйнують лиш нашії руки…
Навряд чи про нас ще напишуть коли-небудь вірш,
Старалися гарно усі до цієї розпуки…

Олександра Данчук