У рубриці «Світ поетичного слова» презентуємо поезії студентки інституту української філології та журналістики Анни Ковтун  (Охоцької) та студентки  природничо-економічного факультету Олександри Данчук.

Журба моя – важкезний моноліт,
До серця вчеплений і пущений у води –
У темні води скаламучених боліт,
Що почуття мої позбавили свободи.
І от стою я на краю скали,
Знесилена й прикута до болота.
Зробити б крок у пущу німоти,
Та якір важчий за мою скорботу.
Оплакую я днів щасливих плин,
Що безтурботно майорів на горизонті.
Його у темряві боліт втопив
Той змій, що гріх подарував людській істоті.

Анна Ковтун (Охоцька)

Я втомилася бути тією, від кого
Невтомно чекають великих творінь.
Я хочу сховатись далеко під ковдру
У світі думкових хитросплетінь.
Сягнути ідеями світу байдужого,
Присмак відчуть безтурботних деньків.
Ніщо не робити й укотре подужати
Славні вершини тих жданих творінь.
Хочеться людям усім догодити
І в цих перегонах не втратить себе.
Людина народжена, щоби творити,
А не робити із себе цабе.
Як шкода: ця істина, дрібно прописана
На полотнах освячених Книги Буття.
Я просто роблю те, що люблю робити:
Незграбно римую своє життя.
Заплющивши очі на всі турботи,
Крізь сміх і сльози та попри страхи,
Натхненно «малюю» нову роботу,
Натхненно витворюю нові світи.

Анна Ковтун (Охоцька)

– Двері відчинені, завжди чекаю,
Можливо сьогодні залишишся тут?
– Автобус поїде, вже, бач, не встигаю,
Уже за годину останній маршрут.
А за вікном дощ не вщуха ні хвилини…
“Якщо мокнеш ти, то буду вже і я”
Вже, може, ніякої тут ні родини,
Ані навіть друзів тут близько нема?
Забігались трохи, на жаль вже забули,
Те, як цінувати любов без журби.
Хоч гроші та щастя, здається, прибули,
Не дивимось в очі тепер без злоби.
Автобус приїде, вікенди скінчаться,
І, може, та злість із душі вже зійде?
В калюжах з дощу, може, відобразяться,
Сценарій, кохання до нас де прийде.

Олександра Данчук