СВІТЛАНА МИРОНОВА
Доктор педагогічних наук, професор, проректор з наукової роботи К-ПНУ.
Народилася в м. Пологи (Запорізька область). У 1988 р. закінчила дефектологічний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. М.Горького, одержавши спеціальність «Вчитель і логопед допоміжної школи, олігофренопедагог дошкільних закладів».
У серпні 1988 року за розподілом направлена на роботу до Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка (тоді – педагогічний інститут). Упродовж цього часу пройшла шлях від асистента до вченого, науково-педагогічного працівника, завідувача кафедри корекційної педагогіки та інклюзивної освіти, проректора з наукової роботи.
Світлана Петрівна – керівник наукової школи «Психолого-педагогічне забезпечення навчально-корекційної і корекційно-виховної роботи з дітьми з особливими освітніми потребами» (з 2003 р.). Під її керівництвом захищено 10 кандидатських дисертацій зі спеціальності 13.00.03 – корекційна педагогіка, 1 дисертація доктора філософії за спеціальністю 016 Спеціальна освіта.
Як Ви прийшли в дефектологію? Коли вперше усвідомили, що наука – справа Вашого життя?
Я виросла в середовищі, далекому від науки в сучасному її розумінні: дослідництва й освіти. Мої батьки і дідусі з бабусями були звичайними простими людьми, ні в кого з них не було вищої освіти, навіть середню школу не всі закінчили, при цьому наука для цих людей походила від слова «научатися». Мені здається, що сенс у цих словах є містким, тому що справді, коли ти здобуваєш освіту – мусиш сам вникнути в щось, зрозуміти й научитися.
Тому, якщо в цьому контексті говорити про науку, то варто згадати мого дідуся, який навчив мене читати на шостому році життя. До речі, тоді в школу йшли із семи, тому дитина, яка читає в шість – швидше виняток, ніж правило. Коли до нас приходили гості, дідусь давав мені газету: я її читала і це був вищий пілотаж – дитина не просто читає буквар, а може навіть газету прочитати. Це на все життя проклало мені той шлях, яким я йду. У 6 років брат мене записав у бібліотеку і відтоді книжка – це те, що мною рухає.
А щодо професії – я хотіла бути вчителькою ще з молодшого шкільного віку. От вчителювання й книжка це було моє. Колись дідусь мені змайстрував дошку і приніс крейду, я розсаджувала ляльок і вчителювала. Тобто те, що буду педагогом, я знала з дитинства, хоча мама дуже мріяла, щоб я була лікарем, але думаю Бог почув нас обох.
Так дуже цікаво склалося: я закінчила школу без золотої медалі, але з усіма п’ятірками, це було дивно для всіх, адже я займалася громадською діяльністю, була активною, просто у 8 класі на іспиті з геометрії не розв’язала одну задачу й отримала четвірку, тому без медалі. До речі, після закінчення школи я не вступила, мені тоді не вистачило 1 балу, тому пішла працювати. Лише згодом вступила до педучилища й дізналася про професію логопеда, а перед цим вступала на історичний факультет, але не пішла туди вчитись, бо це таки не моє. Потім я поїхала до Києва вступати на логопеда, а в результаті виявилась олігофренопедагогом (це педагог, який навчає дітей з інтелектуальними порушеннями), а логопедія －це моя додаткова спеціальність. Отак збулась моя мрія і мрія моєї мами, бо дефектологія це мікс педагогіки й медицини.
Коли я була студенткою, у мене був такий дуже простий викладач, як то кажуть «без зірок» – Олександр Чекурда, який викладав спеціальну психологію і залучав мене отак: спочатку до досліджень у курсовій роботі, потім дипломній. Логопедію викладала професор Саботович, яку всі боялися, але вона показала нам, студентам, що наука може бути цікавою, дослідження – це цікаво, бо вона його не формалізувала.
Можу сказати, що мені в житті завжди везло на людей, бо коли ти не з інтелігентного наукового середовища, то дуже важливо, хто з тобою поруч – і абсолютно випадково моїм науковим керівником кандидатської, а згодом докторської призначили доктора наук, професора, згодом академіка Віктора Синьова, який дуже правильно повів мене по житті, умів змотивувати і спрямувати. Я зрозуміла, що в мене виходить і це мені подобається.
Отож, не було такого одномоментного осяяння, я поступово йшла до цього, напевно якісь вищі сили, Бог, люди навколо бачили мої здібності і мене просто підштовхували. Відтоді і я, якщо бачу активного, творчого студента – завжди допоможу й підтримаю. І підсумовуючи, наука – не єдиний складник мого життя, це лише один із життєвих пазлів.
Якщо наука － це лише один із пазлів Вашого життя, то чим воно ще наповнене?
Передусім, моє життя наповнене родиною: чоловік, діти, улюблений онучок. Дякую їм, що повсякчас мене підтримують.
Ще один пазл – мої друзі, з окремими з них дружимо з дитинства, юності. Хоча більшість із них не живе в Кам’янці-Подільському, ми весь час спілкуємося, радимося, даємо один одному ресурс. Довгі роки я працювала сумісником у психолого-медико-педагогічній консультації, що було гарною практикою. Я досі підтримую взаємини з колегами.
Гарний пазл – мої учні. Тішить, що навіть із-за кордону не забувають, розповідають про свої успіхи, просять поради, вітають зі святами.
Гарною сторінкою мого життя є кафедра спеціальної та інклюзивної освіти, яка навіть після зміни моєї посади весь час долучає мене до спільних справ і відпочинку.
Моя дача, квіти – то мій ресурс. Дуже люблю море. Прикро, що вже третій рік без нього.
Словом, життя багатогранне! Головне, в усьому бачити позитив і цінувати те, що маєш.
Які захоплення з дитинства Ви пронесли через усе життя?
Я вже почала про це говорити. Моїм основним захопленням завжди була книжка, мені це передалось: дідусь, який навчив читати; брат, який записав мене до бібліотеки; мама, яка завжди мала купу роботи, але тримала біля себе книжечку і коли мала 5 хвилин – сідала і читала. Я в дитячій бібліотеці свого міста перечитала всю літературу, книжки, які були в читальних залах мені давали додому, бо знали, що мені ввечері дадуть, а на ранок я їх вже принесу. І зараз теж так. Книжка для мене це відпочинок, хобі, іноді бажання переключитися, бо я різні книги читаю: і серйозні, і «фастфуд».
Я читаю різні жанри: люблю розгадувати детективи, але не завжди звісно виходить; люблю публіцистичну книжку почитати; із задоволенням читаю романи, де є кохання, стосунки; також читаю життєві книги, драми. Єдине чого я не люблю – фантастика, але фантастикою, натомість, захоплюється мій син. Щодо лірики – тут по-різному. Це залежить від того, який період життя. Бували періоди, коли писали ручкою вірші Асадова, потім захоплювалась творчістю Ліни Костенко. Інна Гончар – колишня моя учениця, зараз ми вже приятелюємо, буковинська поетеса, пише дуже гарні вірші, я її обожнюю і завжди казала, що це буковинська Ліна Костенко. Але зараз такий період під час війни, що я не можу читати лірику, напевне оголення душі відбулося.
Також люблю в’язати – для себе, для родини, а під час локдауну відкрила для себе вишивання хрестиком.
Чи була у Вашому житті книга, яка сильно на Вас вплинула?
Звісно, був такий період, коли я була дуже романтичною. Це студентські часи, коли носиш рожеві окуляри і дуже важко, коли окуляри потім падають, бо коли ти виростаєш на книжках, на героях, а тут ти розумієш, що в житті не буває білого і чорного. Із книжок, які мене у свій час зачепили, пригадую «Ті, що співають в терні». Можу ще згадати авторку Джоджо Мойєс. Два роки тому я прочитала всі її книги: як людина може змінюватись, як варто не бути категоричним у житті, сила життя, уміння одержувати задоволення від життя, уміння бути собою – головні ідеї її творів.
Був такий складний період у моєму житті, тоді мені до рук потрапила книжка «Вічник» – це була єдина книжка в моєму житті, яку я прочитала, перегорнула відразу на першу сторінку і почала читати вдруге. Безумовно, є книжки, які я читаю вдруге, але то має пройти певний період, має бути інший вік. Така цікава історія, коли мені було років 8, то ми з батьками відпочивали на морі, я побігла в бібліотеку і щось тоді мені дали почитати. Я читала і ридала… то був твір про кохання, про те, як загинув один із закоханих, і я справді ридала і страждала. Я не запам’ятала автора, не знала назву, але сюжет на мене вплинув. І вже десь у старшій школі ми вивчаємо твір Івана Кочерги «Свіччине весілля», коли я прочитала, то зрозуміла, що це був той твір, безумовно, тоді він на мене такого впливу вже не мав. Тому проходить вік, і в різні періоди свого життя я по-різному сприймаю книжки.
Яку книгу Ви б порекомендували почитати студентам?
Як варіант – Джджо Мойєс «1+1» або «До зустрічі з тобою». Я всі її книги перечитала, там є те, що хоче молодь: і кохання, і досвід стосунків, і як бути собою, і як спілкуватися з іншими.
Моя донька любила дивитись фільми, їй вони певний період більше подобались ніж книжки. Якось вона мене запитала чому я більше люблю читати, а не дивитись фільми: книжка дозволяє моїй фантазії уявляти героя, якісь деталі, бо у фільмах це обмежує авторський задум. Коли донька зараз почала читати, то якось сказала, що мене розуміє, бо книга дозволяє проявляти свою індивідуальність. Але тут кожному, що подобається… Читати － це для мене й справді цілий всесвіт.
Як вдається поєднувати особисте життя з наукою?
Я б не сказала, що для мене це складно. Моя сім’я завжди мене підтримувала, ми ділили хатні справи між собою. Коли я запитувала маму, як багато встигнути, вона казала: «Я все роблю прихватком». Отаке в неї було слово «прихватком», тобто по дорозі. Наприклад, іде рвати вишні і побачила бур’ян, одразу його вирвала і не треба йти сапати, увечері поки кипить картопля, пришивала ґудзик. І навіть сьогодні, коли я пишу якусь статтю або книжку, у мене є таке задоволення від цього натхнення, що я роблю те, що в мене виходить, здається, що в мене подвоюються сили: поставила борщ, прання в машинці і тоді мені все складається. Із віком поєднувати велику кількість справ стає складніше, але це ніколи не було для мене великою проблемою.
Що у вашій справі вам подобається найбільше?
Складне запитання. Звичайно, що процес мені цікавий, як і для кожного науковця. Я пишу для педагогів, які працюють з дітьми з інтелектуальними порушеннями, на жаль, у цій сфері науковців стає все менше: старше покоління відійшло, а молодих мало. Тому я тішуся, якщо мої книги, книги моїх учнів реалізуються на практиці, мені це приносить задоволення, бо я розумію, що працювала на практику, а не в стіл.
Під час проведення семінарів я не люблю викладати лише за напрацьованими мною програмами, хоча це простіше. Я завжди прошу перелік питань, відповіді на які хочуть почути. Навіть якщо буде складно, треба більше підготуватися, почитати, дослідити. Це можливість з одного боку дати щось для практики, а з іншого － самій розвиватися.
Як ви мотивуєте своїх студентів до навчальної та наукової діяльності? Чи навчаєтесь чомусь у своїх студентів?
Я люблю роботу зі студентами, тому що вони дозволяють залишатися на плаву, вони тебе рухають, вони тебе навчають новим словам, показують, що їм потрібно. Зараз вони зовсім не такі, коли я була студенткою. З одного боку це складніше, бо чим більший розрив, тим більша і проблема порозуміння зі студентами, але разом із тим я розумію, що можу в них чогось навчитися, їхнім поглядом подивитися на життя, хоча це не завжди сприймаю одразу.
Я прагну, щоб я мотивувала своїм прикладом. Я викладаю педагогіку, хоч і спеціальну, але завжди, перераховуючи методи виховання, кажу студентам, що як би я вам не розказувала про бесіду, розповідь, переконання тощо, найдієвішим методом є приклад.
Зараз я проводжу тільки лекції. Коли я проводила практичні заняття, завжди розробляла індивідуальні завдання для того, щоб зрозуміти, що і кому подобається, дозволяла студентам вибрати завдання, яке вони будуть робити. Під час написання курсових робіт студенти другого, третього курсів мають пропоновану тематику курсових, але якщо не знайшли там цікавої теми, то могли запропонувати ту, що цікавить саме їх. Тут головне зрозуміти, який потенціал є у студента, а це не завжди легко. Якщо під час цієї формальної роботи зуміти зацікавити студента і десь йому підказати цікавий шлях, от тоді він дійсно буде йти. Це така непроста частинка нашої роботи.
А ше багато чому навчилася у своїх дітей – сина і доньки.
Нещодавно відділ вдало реалізував проєкт «Навчання через дослідження», поділіться ідеями нових проєктів?
По-перше, цей проєкт ми апробували, внесемо в нього певні корективи і будемо продовжувати, оскільки в ньому брали участь трохи більше 20 осіб, і запит був ще від інших науково-педагогічних працівників університету. Плануємо залучити до проєкту здобувачів різних рівнів, тому що якщо ми говоримо про навчання через дослідження – обов’язково маємо говорити про командну взаємодію викладач-студент.
Мені подобається, що в цій програмі ми працювали командою, залучивши соціально-психологічну службу, навчальний відділ, навчально-методичний відділ і це партнерство дало свій результат. Тому маємо ідеї щодо розвитку партнерської взаємодії, і як наслідок – інші проєкти.
Сьогодні Ви проректор з наукової роботи К-ПНУ, про які результати та перспективи вже можна говорити?
Не знаю чи можна говорити про якісь глобальні результати, добігає другий термінн моєї каденції на цій посаді, але мені здається, що в спілці з керівником відділу Тетяною Франчук, ми зуміли зацікавити університетську спільноту проєктною діяльністю.
Наша мрія і перспектива－вивести її на більш ефективний рівень, бо сьогодні проєктна діяльність – це ті дослідження, які дають змогу викладачу розвиватися науково, втілювати в життя власні наукові ідеї, при цьому, знову ж таки, спільно зі студентами. Та й не секрет, що викладачі в Україні одержують менші кошти, ніж колеги за кордоном, тому це й можливість матеріального забезпечення.
Ми сьогодні налагодили індивідуальні консультації з викладачами. Я тішуся, що люди приходять, цікавляться, ставлять питання, а я можу їм на ці питання відповісти. Все це означає, що є інтерес до наукової діяльності. Можу сказати, що ми сьогодні сформували достатньо велику кількість дослідницьких груп на кожному факультеті й в інституті, змогли показати людям, як можна об’єднатися навіть між факультетами, як можна проводити дослідження. Цьогоріч ми подавали в МОН 4 проєкти, я вважаю це добре, бо завжди був один чи два. Є нюанс звичайно в тому, що жоден не виграв, бо на жаль цього року жоден освітній проєкт в Україні не виграв взагалі, перевага за технічними проєктами й це обумовлено викликами, пов’язаними з війною, майбутньою відбудовою, хоча освіта – основа відбудови й розвитку. Можливо цьогоріч буде по-іншому .
У перспективах – пройти наукову атестацію за різним напрямами, тому що сьогодні в нас в університеті тільки напрям «Суспільні науки» є атестованим. Що дає атестація? Це кошти для розвитку наукової діяльності, можливість придбати обладнання, можливість публікацій не за кошти авторів. Спільно з відділом фандрайзингу ми міркуємо про створення фонду для розвитку науки в університеті, який міг би бути основою для розвитку інноваційної діяльності в університеті.
Ну а основна мрія і перспектива сьогодні – це перемога України у війні! Для мене це надто актуально, адже я родом із міста Пологи, яке досі перебуває в окупації. Хочу разом з усією Україною святкувати звільнення від агресора й працювати в мирі.