Продовжуємо знайомитися з відомими жіночими іменами сучасної світової прози. Сьогодні поговоримо про легендарну журналістку, авторку есе та романів, класика американської літератури Джоан Дідіон. Письменниця народилася 1934 року в місті Сакраменто (Каліфорнія). Працювала редакторкою журналу Vogue, писала разом із чоловіком Джоном Грегорі Данном сценарії до фільмів, а також документальну та художню прозу. Стала відомою завдяки книзі нарисів «Шкандибаючи до Віфлеєму» (Slouching Towards Bethlehem), яка вийшла друком у 1968 році. На жаль, україномовних перекладів книг Дідіон поки що немає, однак маємо три переклади російською мовою: роман «Democracy» («Демократия») та мемуари «The Year of Magical Thinking» («Год магического мышления») і «Blue nights» («Синие ночи»).
У своєму есе «Чому я пишу» (1976 рік) Дідіон зазначала, що часто-густо писати – означає здійснювати акт прояву власного Я, змушувати інших слухати позицію автора та змінювати під його впливом власну точку зору; це навіть агресивний акт. Адже це таємне повномасштабне нав’язування читачеві сприйняття автора. Треба сказати, що, всупереч зовнішній мініатюрності та стриманості самої літераторки, її проза безкомпромісна, до болю правдива, смілива, подеколи зловісна. Простежуємо це на прикладі всіх вищезазначених творів. Почнемо з роману «Демократія», який побачив світ 1984 року. Це історія нерозділеного кохання між заможною спадкоємицею та літнім працівником ЦРУ, яка розгортається на фоні холодної війни та в’єтнамського конфлікту. Безкомпромісна, іноді цинічна, позбавлена шаблонів і «хльостка», проза Дідіон робить цю непросту історію ще більш заплутаною. У мові автора відчувається багаторічна репортерська вправність, її речення прості, але змістовні. Це художній твір на межі документалістики зі сміливими висновками автора та несподіваними поворотами сюжету.
Мемуари «Рік магічного мислення» Джоан Дідон опублікувала у 2005 році. Це автобіографічна історія, в основі якої трагічні події – смерть чоловіка письменниці від серцевого нападу. В книзі розповідається про рік життя Дідіон після цієї важкої втрати. Це рік боротьби зі скорботою, переживаннями, несправджуваними надіями, рік магічного мислення, коли авторка не викидала черевики померлого в марних напівсвідомих сподіваннях, що він ще може повернутися.
Зазначимо, що термін «магічне мислення» означає, що причинно-наслідкові зв’язки встановлюються на основі віри у те, що символічна і психічна діяльність об’єктивно впливає на світ. За такої форми мислення людина вірить, що здатна змінювати об’єктивну дійсність за допомогою символічних дій та ритуалів. Дідіон – смілива жінка, вона усвідомлює, що черевики у шафі не повернуть чоловіка, але їй несила відмовитися від цього останнього прихистку надії, несила усвідомити глибину й непоправність цієї втрати. Сорок років Джоан Дідіон та Джон Грегорі Данн прожили разом, вона вже й не пам’ятала себе окремо: спільна робота, виховання доньки, щоденний побут, а тепер вона залишилася наодинці з собою. Крім того, саме у цей час їхня донька Кінтана Ру перебувала в комі і Джоан з її переживаннямих не міг підтримати ніхто.
Для Дідіон це був рік, далекий від реальності, рік «реконструкцій» минулого, затяжних спогадів, фанатичного дослідження причин смерті чоловіка. Та, незважаючи на таку важку оповідь, у книзі немає надмірного жалю до себе. Письменниця, як завжди, лаконічна і стримана. Вона аналізує не лише свій особистий стан тривоги, суму, скорботи, але й досліджує цей феномен людських почуттів загалом.
Для манери оповіді характерні часті повторення слів, цитат і фраз, схожих на закляття, магічні ритуали. Вони дозволяють читачам краще зрозуміти, що переживала Джоан упродовж того неймовірно важкого року. Книга мала номінацію на Пулітцерівську премію як найкраща біографія, а також отримала Національну книжкову премію США.
Мемуари «Сині ночі», опубліковані 2011 року, – це історія осмислення смерті прийомної доньки письменниці – Кінтани Ру. Це відверті і безстрашні роздуми про любов, материнство і втрату. Дідіон перетворила свій біль у прекрасну, людяну, високу прозу. Сині сутінки у творі асоціюються з неміччю, поганим передчуттям, смертю. У своїх мемуарах Дідіон шукає знаки прийдешньої катастрофи, аналізує дитинство та дорослішання доньки. Спогади про дитячі страхи Кінтани-Ру, епізоди, що стосуються її біологічних батьків, весілля доньки, опис її затяжної хвороби поєднуються із внутрішніми «розкопками» самої авторки. Дідіон говорить не лише про себе одну в горі, вона, так само, як і в попередніх мемуарах, говорить про горе як феномен. Ця книга-сповідь написана у стриманому й лаконічному стилі, водночас там багато особистого, інтимного й відвертого. Наспівним повторенням у книзі є одні і ті ж самі образи: квіти стефанотісу у волоссі Кінтани-Ру на її весіллі, вірші доньки, її одяг та прикраси… Це дрібниці, через які ми відчуваємо всю реальність історії.
«Сині ночі» – книга не тільки про втрату, вона також про життя й невблаганний плин часу, старість, у настання якої ніхто не вірить. Джоан Дідіон не розповідає, як можна пережити втрату, зрозуміло, що це неможливо. Але вона не боїться сміливо говорити про свій біль, адже впродовж двох років втратила чоловіка і доньку. Вона повільно аналізує свій життєвий досвід, свої печалі й печалі людства загалом.
Зараз Джоан Дідіон 86 років. Вона така ж худорлява й стильна жінка в окулярах від Celinе, якою була в молоді роки. Її називають натхненницею молодих письменників, живою легендою, іконою стилю, про Джоан знімають фільми й пишуть статті, адже вона – непересічна постать світової літератури. Звісно, її книги не прості. Це все ж таки нелегка проза на вихідні. Про Дідіон треба думати, у зміст, кожне слово необхідно вчитуватися. Але не варто боятися читати твори Джоан, адже вони є кращими зразками сучасної прози.
Анжела Хан, бібліотекар бібліотеки університету