Сьогодні в рубриці “Світ поетичного слова” поезії студентки природничо-економічного факультету Олександри Данчук
Як колись…
Як колись
Напиши щось легке і таємне,
Залишися в душі чимось тихим, непевним.
І не злись,
Поговоримо, доки не смеркне,
Доки погляд твій знову не стане нестерпним.
Помовчи,
Тепер хочу почуть твоє серце,
Кажуть, правда у ньому захована певна.
Не кажи,
Сум мене обпікав, мовби перцем.
Вибач, друже, що злилась, немовби шалена.
Придивись:
Я уже не стою самотою.
І хоча щось змінити в собі не проблемно,
Як колись.
Та у снах досі марю тобою
І малюю майбутнє у парі даремно.
* * * * *
Переболіло і перегоріло…
Переболіло і перегоріло,
Хоч і здається, що печаль, мов звичка.
Весна прийшла – і серце загоїлось,
Й минуле стало, як відзнята стрічка.
Нас пелюстки запросять в дивний танець,
Але в обіймах зовсім інших долей.
І хтось втече від почуттів, мов заєць,
Хтось для свого човна знайде в них море.
Комусь ці поривання вріжуть крила,
А хтось, мов вперше, стане знов щасливим.
Та знаєш, друже, вірити несила
Отим бездонним всесвітам мрійливим:
“…Чарівно награвала перша скрипка,
Про швидкоплинне “разом і назавжди”.
Й на нашому човні вже стало хитко –
Загроза шторму вже була навсправжки.
Затнувся десь смичок посеред пісні,
Зітхнувши пелюстки упали мляво.
Вже стали обіцянки ненависні,
Човном втомились керувати разом…”
Переболіло і перекипіло.
Розбили на друзки той човен хвилі…
І як би сильно серце не боліло,
Та завжди розділятимуть нас милі.