Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка – потужний осередок історичної науки в Україні. Серед науково-педагогічних працівників історичного факультету вишу чимало відомих учених, керівників наукових шкіл, які сьогодні формують обличчя вітчизняної історичної науки, розвиток якої можливий лише завдяки тісній взаємодії дослідників академічних інституцій та закладів вищої освіти. Уже не одне десятиліття триває плідна співпраця істориків нашого університету з Інститутом історії України НАН України, який очолює академік, доктор історичних наук, випускник історичного факультету К-ПНУ Валерій Смолій.

Сьогоднішня розмова з ОЛЕКСАНДРОМ ЛИСЕНКОМ – відомим українським істориком, доктором історичних наук, професором, завідувачем відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, членом Правління Національної спілки краєзнавців України. Упродовж останніх восьми років Олександр Євгенович – професор кафедри всесвітньої історії Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, а з 2015 р. – почесний професор нашого вишу. В інтерв’ю науковець розповів про власний шлях історика-дослідника, коло наукових інтересів, окреслив актуальність досліджень періоду Другої світової війни,  наголосив на зацікавленості студентів питаннями минулого та поділився враженнями від Кам’янця-Подільського.

Сьогодні зацікавленість громадян, зокрема молоді, до історії помітно зросла, але з іншого боку, багато фахівців говорять про «перенасичення історією». Цікавить Ваша думка щодо зіставлення таких протилежних тенденцій?

Очевидно, ми маємо справу або з підміною понять, або з різним їх трактуванням. Переконаний, що «перенасичення історією» – це якийсь внутрішньофаховий синдром, пов’язаний із замкнутим чи обмеженим простором, у якому перебуває певна група фахівців, з якихось причин неспроможних  вийти у різні виміри історії  – мнемонічні, суспільно-політичні, культурно-атрактивні, музейні, художні та інші, суміжні з філософією, соціологією, психологією, простори минулого.

«Перенасичення історією» можливе в авторитарних і тоталітарних державах, які завдяки політтехнологіям прагнуть власної легітимації та додаткового мобілізаційного ресурсу. Водночас інструменталізація історичного знання (звичайно ж спеціально препарованого) супроводжується широкою та інтенсивною експлуатацією певних історичних символів (частіше –  героїчних, рідше – віктимних). Щодо сучасної України, то нам навпаки «бракує історії» насамперед  як природного засобу самопізнання й самоідентифікації, усвідомлення громадянського обов’язку і засвоєння гуманістичних цінностей, високої моральності й відповідальності за спадщину, яку ми отримали перед майбутніми поколіннями, життєдайної сили, що рухає суспільство вперед та зміцнює його креативну здатність і віру в історичну перспективу української політичної нації та «українського державницького проєкту». У нас спостерігається великий дефіцит на високохудожні літературні твори, художні кінострічки, театралізовані вистави, художні виставки, історичні реконструкції, неформальні мнемонічні акції, пов’язані з нашою власною та світовою історією. Відсутність усвідомлення важливості державних заходів у цій сфері з боку політикуму, пасивність творчої інтелігенції породжують байдужість та апатію в суспільстві, що, зрештою, робить можливими «кримські» й «донбаські» сценарії, що пишуть кремлівські ідеологи. Аналогічні виклики існують і в інших регіонах України. Хто, як не ми, знає про згубні  наслідки вилучення курсу історії України з вишівських програм. Отже, справа швидше не в тому, що історії «багато», а в тому, що її не доносить до громадян у різноманітному, цікавому, нестандартному форматі, а в спрощеному і нав’язливому – набридає та обтяжує.

Олександре Євгеновичу, розкажіть, із чого розпочався Ваш шлях історика-дослідника?

Загалом цей шлях виявився стандартним, хоча його початок можна позначити оксюмороном «випадкова закономірність». Закінчивши Київський державний педінститут Із відзнакою й отримавши рекомендацію до аспірантури, я не розмірковував про наукову кар’єру, а працював у сільській школі вчителем історії та суспільствознавства, а згодом – заступником директора з позакласної та позашкільної виховної роботи. Якось випадково зустрівшись із колишньою лаборанткою кафедри, яка дала мені рекомендацію до аспірантури, я вислухав настанови, що похитнули мою байдужість. Став готуватися, склав іспити, але не пройшов, оскільки … не був членом партії. Однак і цю перешкоду довелося долати з двох спроб, після чого наступного року після складання іспитів мене зарахували до аспірантури « без відриву від виробництва». Новий життєвий ритм потребував ретельнішого планування всіх справ, аби викроювати час для роботи в архівосховищах та бібліотеках. На той час я вже викладав дисципліни суспільствознавчого циклу в Київському музичному училищі ім. Р. Глієра. У 1990 р. за конкурсом був зарахований на посаду молодшого наукового співробітника в Інституті історії АН України, у якому через два роки захистив кандидатську дисертацію.  Ось так розпочалося активне наукове життя в новому середовищі й за нових історичних реалій.

Пане Олександре, до кола Ваших наукових інтересів входять питання історії України, національно-визвольного руху, соціальної історії, воєнної антропології тощо, зокрема періоду Другої світової війни. Чому саме цей період обрали для дослідження?

Попри те, що тема моєї кандидатської дисертації стосувалася доби Української революції, в Інституті історії мене зарахували до відділу історії Великої Вітчизняної війни (саме так він тоді називався). Тому певний час доводилося займатися паралельно різними темами, освоюватися в іншому історичному відтинку, багато читати і вчитися працювати з відповідними джерелами. Актуальність воєнної тематики, високий «градус» її суспільно-політичного звучання потребував ще й інших якостей, пов’язаних з умінням вести гостру полеміку, відстоювати певні цінності та наукові погляди. Саме в цьому відділі я дисциплінувався як науковець, «виписувався», освоював складне ремесло дослідника і полеміста (хай це трохи й пафосно звучить). Співробітники підрозділу регулярно ознайомлювалися з текстами один одного і обговорювали їх, давали поради та рекомендації. Це призвичаїло до конструктивної критики, сприяло подоланню внутрішніх комплексів, формувало певний моральний і науковий кодекс. Очоливши на початку 2000-х відділ, довелося ініціювати чи керувати багатьма дослідницькими проєктами в межах багатовимірної проблематики Другої світової війни, координувати роботу представників різних установ: академічних, музейних, освітянських, недержавних інституцій. З одного боку, це створювало умови для осягнення феноменології Другої світової війни, з іншого, – збагачувало досвід співпраці з людьми різних професій, кристалізувало усвідомлення та вміння працювати в колективі заради досягнення спільної мети.

Свою докторську дисертацію Ви присвятили темі релігійної ситуації в України в часи Другої світової війни. Звідки з’явилося зацікавлення релігійним аспектом?

Зацікавлення історією конфесійного життя спричинили власні релігійні практики та спілкування з друзями і знайомими , які «шукали себе» через ідеї сакрального. Якось мимовільно, працюючи над іншими проєктами, став нагромаджувати архівні джерела з історії релігійного життя в 30-40-і роки і на цьому захопленні зовсім невимушено, без тривалих «пошуків, сумнівів і страждань», з’явився продукт, який колеги визнали «дисертабельним». Так склалося, що докторський дисертаційний проєкт виявився для мене набагато легшим, ніж кандидатський.

Які питання, пов’язані з Другою світовою війною, на Вашу думку, потребують на сьогодні детального вивчення?

За кількістю публікацій та наукових форумів, захищених дисертацій тематика Другої світової війни беззаперечно посідає одне з провідних місць. Це пояснюємо і радянською історичною політикою, що перевела міф «Великої Вітчизняної війни» в ранг консолідованого, легітимізованого конструкту, і об’єктивною потребою його деконструкції в добу незалежності України, що було неможливо здійснити без тотального переосмислення історії війни і формування нового, позбавленого ідеологічних «корсетів» наративу. За влучним висловом одного з британських вчених, «кожне нове покоління пише власну історію». У цьому сенсі «переписування історії» видається мені своєрідним «контрольним домашнім завданням» для націй, які щойно здобули державний суверенітет. І від того, наскільки якісно воно буде виконане, залежить формування громадянського суспільства і політичної нації, а отже, і перспективи державного будівництва. З огляду на це, мені видається манерним снобізмом зверхнє, зневажливе ставлення до «національної» історіографії з її україноцентричним ухилом. Не пройшовши цей шлях, українська історіографія ніколи не стане органічнним складником європейського та світового наукового процесу. Повертаючись до проблематики Другої світової війни, варто зазначити, що незважаючи на активну «оранку» цього тематичного поля, воно залишається нерівномірно «обробленим». Рудименти етатистської методології та макроісторії  тривалий час гальмували становлення мікроісторії. Усвідомлюючи цей дисбаланс, вважаю своїм обов’язком в останні роки сприяти розвитку соціальної історії, історії «знизу», завдяки яким життєві траєкторії окремих індивідів рельєфніше окреслюють макропроцеси й дають змогу реконструювати мотивацію та моделі і стратегії поведінки учасників, сучасників війни.

Зважаючи на Ваш великий досвід роботи зі студентами, поділіться, які проблеми історії України їх найбільше цікавлять?

Мене втішає та обставина, що студенти загалом демонструють увагу до різних періодів нашого минулого. Очевидно, це слід вважати однією з ознак внутрішньої свободи, прагнення дізнатися про наше минуле завдяки проєкціям на різні події та явища, якими такою багатою була наша історія.  Екстраполюючи відоме гасло «Єдність – у розмаїтті», варто очікувати, що молоді історики, які здобувають освіту в нашому університеті, зуміють не тільки ґрунтовно освоїти процеси, що становлять об’єкт їхнього спеціального зацікавлення, а й осягнуть загальну картину минулого у всіх її складних і суперечливих виявах і парадоксах. Разом з тим, за моїми спостереженнями, студенти більше цікавляться курсами, які їм викладають самобутні, харизматичні вчені, здатні перетворити навчальний процес на творчу пізнавальну лабораторію, сповнену відкриттів, спільного професійного зростання, особистісного становлення. Це об’єктивно висуває до професорсько-викладацького складу підвищені вимоги, зокрема постійного самовдосконалення .Важливо, аби держава стимулювала морально й підкріплювала матеріально ці тенденції.

Які Ваші плани на майбутнє? Над якими проєктами вже, можливо, працюєте?

Нині в роботі кілька цікавих і важливих наукових і видавничих проєктів. Серед них найбільше зусиль і часу потребує двотомник документів, що є частиною великої праці під загальною назвою «Україна в Другій світовій: погляд з ХХІ ст.» (Нариси у двох книгах вийшли у 2010-2011 рр.) Інша праця, що до певної міри фіксує  сучасний стан досліджень в руслі мікро- та соціальної історії, є колективна монографія з історії повсякденності воєнної доби, до написання якої долучилися науковці з різних куточків України та закордонні вчені. Існує ще кілька задумів, на реалізацію яких потрібен час і значні зусилля. Та крім дослідницької і видавничої роботи, потрібно приділяти увагу ще й популяризації історичного знання через ЗМІ, доносити візію українських науковців з принципово важливих питань до політикуму, державних діячів, громадськості в Україні та за кордоном, надавати консультації вчителям, талановитій учнівській молоді, аспірантам і докторантам. Усе це до межі стискає робочий графік і залишає небагато можливостей для реалізації особистих творчих планів. Проте сучасний темп життя диктує власні правила, за якими і доводиться врегульовувати свій ритм.

Олександре Євгеновичу, які враження від Кам’янця-Подільського? Чи задоволені співпрацею зі студентами нашого університету?

Кам’янець-Подільський належить до історико-культурних перлин України, відомих туристичних центрів, надзвичайно популярних серед українців та зарубіжних гостей. Керівники міста, підприємці, громадськість багато зробили для того, аби воно стало привабливим для його гостей.

Водночас порівнюючи Старе місто з рештою районів, доводиться констатувати, що проблема вирівнювання життєвих стандартів, соціальної і комунальної, культурно-рекреаційної інфраструктури залишатиметься актуальною ще на тривалий час. Більшість містян мешкають поза межами Старого міста, і в цих мікрорайонах неозброєним оком помічаєш чимало зон прикладання зусиль для міської влади. Але без громадськості, яка повинна ініціювати екологічні та інші проєкти, контролювати дії влади, виявляти більшу активність у справі благоустрою, зміни швидко не настануть. Наша звичка – у всьому покладатися на владу й терпляче очікувати на поліпшення життя – шкодить справі. Формування громадянського суспільства – це нагальна потреба часу і справа кожного. Адже саме наявність такого суспільного інструменту перетворює владу на апарат, який служить громаді, а не обслуговує власні інтереси. У Кам’янці-Подільському є чудові перспективи для поступального розвитку, гарні традиції, яким можуть позаздрити інші міста, багато працьовитої і розумної молоді, у руках якої і має бути майбутнє. Можу лише побажати, аби цей потенціал енергійно реалізовувався, від чого виграють усі.

Спілкувалася Зореслава Шевчук,

методист вищої категорії навчального відділу,

старший викладач кафедри української мови