Сьогодні в рубриці “Світ поетичного слова”  поезії Олександри Данчук, студентки І  курсу природничо-економічного  факультету

                                       *****

Ось весна вже пишається своїм буянням,

А душа давно рветься до нових цвітінь.

І не станеш, однак, уже моїм коханням,

Та залишишся певним уроком в житті.

Я б ходила з тобою іще цілу вічність,

І в очей задивлялась твоїх глибочінь.

І могла б відчувати тепла долонь ніжність,

В почуттів безкінечних злітать височінь.

Ідемо: ти – як мрія легка і грайлива,

Ну, а я – немов осінь – мертвотно-сумна.

Забере в мене, певне, весна суєтлива,

Те, що вересень-красень мені дарував.

 І не станеш для мене коханням, однак, ти,

Та у серці залишиш відбиток значний.

І весна вже нас з іншими буде єднати,

А диявол часу замете всі сліди.

*****

У сутінках темних весна наставала,

Холодним дощем умивалась земля,

А наша любов від образи стогнала,

Стискала в долонях змертвілі серця.

Вже святість вся наша в турботах пропала

І теми загальні скінчились давно.

Лиш біле крило в чорноті проступало –

Це ангела мого у бруд затягло.

Як тільки зустріну тебе випадково,

Дурманиться розум, немовби в огні.

І «Вибач-прощай!» – прокажу підсвідомо,

Щоб янгол нарешті ожив у душі.