«Я внутрішньо задоволена від того, що можу бути корисною для когось,

що я не просто живу, а можу щось робити корисне для суспільства»

 Евеліна Голдибан – студентка 2 курсу факультету іноземної філології

Через війну ти змушена була виїхати з нашої країни. Чому обрала саме Швейцарію?

Я не обирала країну, куди мені їхати, оскільки взагалі не мала бажання покидати Україну. Але разом зі своєю старшою сестрою Веронікою і її двома дітьми ми виїхали в Швейцарію до міста Валлізеллен, де проживає і працює сестра її чоловіка.  Тут ми перебуваємо вже декілька місяців. Я допомагаю Вероніці з дітьми.

Скажу чесно, що із самого дитинства дуже мріяла побувати в Швейцарії. Причиною такої дитячої мрії був переглянутий художній фільм «Хайді», який знімався саме тут. Мені дуже сподобалась природа, гори, будиночки, які побачила у фільмі. Я завжди казала: «Як би хотілось там побувати і побачити це все на власні очі». Тоді навіть уявити собі не могла, що моя мрія здійсниться, хоч і за таких обставин. Місце зйомок знаходиться неподалік від міста, де ми проживаємо. Тому я мала змогу там побувати і насолодитись усією красою.

Ти успішна студентка факультету іноземної філології, допомагаєш українським переселенцям у швейцарському місті, у якому зараз знаходишся.  Як поєднувала навчання з волонтерством?

Насправді, це було дуже важко! Десь усередині просто розривалася на два фронти. З одного боку я розуміла, що є студенткою і на мені велика відповідальність, бо потрібно було вчасно все вивчити, відвідати заняття і скласти теми відповідно до програми. А з іншого боку, усім серцем хотілося максимально допомогти колегам із нашими українськими школярами, тому що в цьому є велика потреба. Отже, пристосовувалася, як могла. Часто доводилося доєднуватися до дистанційного навчання в університеті в потязі, поки доїжджала чи до школи, чи коли їхала додому, а також на перерві. Ночами робила завдання, дуже мало спала і відпочивала, бо щодня мали зустрічі зі швейцарцями. Мені доводиться будувати міст спілкування не тільки в школі, а й бути перекладачем для дорослих біженців з України.

Дуже зворушливим є те, що швейцарський народ, вболіваючи за нашу країну, часто збирається, щоб помолитися за Україну. До нас із сестрою навіть звернулися швейцарці, щоб ми навчили їх співати нашу українську пісню. Були дуже здивовані тим, що навіть мер міста прийшов. Ми співали, а вони всі дружно повторювали за нами.

Розкажи детальніше,  у чому саме полягає твоя діяльність?

Я перекладаю з німецької мови на українську нашим школярам усе, що каже швейцарський вчитель під час уроків. Таким чином допомагаю нашим маленьким співвітчизникам легше адаптуватися в чужій країні. Стараюсь їх підбадьорити, адже багато дітей, які покинули свою рідну домівку, пережили великий стрес, переїхавши на чужину. Коли вони бачать людину зі своєї країни, чують рідну мову, то це дуже допомагає їм вийти з того напруження та замкнутості, які їх супроводжували. Вони знову ніби розквітають, починають гратися, радіють життю. А ще, як я вже зазначала, за можливості стараюсь бути корисною і для старших біженців. Знання німецької мови стало тут для мене величезною цінністю. Через спілкування з людьми я за короткий час набула чимало друзів та багато чого навчилася.

Що мотивує тебе бути волонтером?

Мотивує багато що! Перше – внутрішнє задоволення від того, що ти можеш бути корисна для когось. Що ти не просто живеш, а можеш щось робити для суспільства. Друге – це те, що коли ти допомагаєш іншим, то розвиваєшся сама як особистість, багато чому вчишся, стаєш дорослішою, розвиваєшся у всіх напрямах.  А ще я маю змогу виконати те покликання, до якого мене кличе Бог, для чого я й народилася на цей світ!

Чи є у тебе ще якісь захоплення? Що тобі приносить задоволення?

Захоплень є багато! Я полюбляю грати з друзями в цікаві ігри, дивитися хороші позитивні фільми, особливо зняті на реальних подіях, їздити на велосипеді. По секрету скажу, що також подобається голосно співати, особливо, коли залишаюсь вдома наодинці. В Україні ще з дитинства їздила з татом на риболовлю, раділа кожному улову. У нашому Смотричі навіть зловила досить велику щуку. Сама була здивована від цього та інших здивувала. Дуже полюбила це заняття, тому тут, потоваришувавши з двома підлітками-близнюками, теж їздила на риболовлю.

Чим ти плануєш займатись після закінчення війни?

Допомагаючи тут у швейцарській школі, я багато чого побачила нового, цікавого. Тому моя мрія – започаткувати таку школу в Україні, щоб я змогла втілити в неї все те, що побачила тут, ну і. звісно, не забувши водночас про наші українські традиції. Тобто хотілося б у школі моєї мрії поєднати все добре і з української, і швейцарської практики, утілити щось нове, яке принесе користь. Я добре розумію, що для здійснення таких планів і мрій потрібно ще багато часу вчитися, докладати зусилля і старатись, щоб це стало реальністю. А ще потрібно, щоб закінчилась війна в Україні, щоб можна було ці плани реалізувати.

Що б ти побажала нашим студентам та викладачам?

Зараз, у цей нелегкий для нашої країни час, хочеться побажати всім, щоб Бог послав нам велику єдність, щоб ми могли в будь-який момент підтримати і підбадьорити один одного! Бо ні для кого не секрет, що у важкі моменти люди часто знемагають, переживаючи атаки розчарування та відчаю. Так важливо, щоб вчасно біля тебе був друг, який підтримає тебе теплим словом, словом віри і надії. І тоді наче крила виростають, отримуєш нові сили йти далі боротися і перемагати! А ще всім бажаю здоров’я, миру і на будь-якому місці залишатися просто людьми, які несуть в собі світло, даруючи один одному любов!

Анастасія Туганашева, магістрантка 1 курсу

навчально-наукового інституту  української філології та журналістики